З’ясовуються обставини нападу на Київ хана Менґлі Ґірея в 1482 р. Виявлено роль можливих зацікавлених у цьому сторін - великого князя московського, османського падишаха, кримського хана. Досліджено обороноздатність Києва, міста та замку, наприкінці XV ст. Спростовано декілька міфів про «київську трагедію» 1482 р.
Напад кримського хана Менґлі Ґірея на Київ 1 вересня 1482 р. став, без перебільшення, поворотним пунктом в історії держав Східної Європи. Утім, попри важливість цієї події, вона оповита чималою кількістю міфів, котрі протягом десятиліть «кочують» з однієї публікації до іншої. Найчастіше історики пов’язували розорення міста з виконанням ханом союзницьких зобов’язань перед Великим князівством Московським та/або з аґресивною політикою Османської імперії. Ще однією «кочовою» тезою стало твердження про тотальне знищення Києва та значне вилюднення Київщини. Спробуймо розібратися, як було насправді.
У винищенні Києва винен великий князь московський Іван ІІІ?
У фаховій і науково-популярній літературі здебільшого панує думка, що до нападу на місто кримського хана підштовхнув великий князь московський Іван ІІІ. Дехто з істориків1 припускав, нібито набіг став помстою московського правителя польському королеві за страчених 30 серпня 1481 р. князів-змовників Михайла Олельковича та Івана Юрійовича Гольшанського, сина Юліани Олельківни.
Утім Іван ІІІ, попри те, що доводився двоюрідним братом страченому Олельковичу, ніколи не вирізнявся сентиментальним ставленням навіть до близької рідні. Так, свого рідного брата удільного князя уґлицького Андрія Васильовича Великого (Ґоряя) він за два роки ув’язнення без вини заморив у підземеллі (6 листопада 1493 р.)2. Старшого його сина - Андрія також безневинно утримував за ґратами до самої смерті того в 1522 р., а молодший, хоча й мав послаблення, остаточно отримав волю аж після 49 років ув’язнення3. Отже, розорення Києва як помста за страчених литовсько-руських князів навряд чи відповідає дійсності.
Натомість історики вперто іґнорують те, що для Івана ІІІ важливішою була не помста, а недопущення можливого нападу литовців на Московську державу, оскільки в той час її війська були зв’язані війною з Казанню4. Підставою для занепокоєння стали вимоги литовського посла Богдана Саковича, який навесні 1482 р. просив у московського правителя Новгород і Великі Луки5.
Як видно з посольської інструкції, весною 1482 р. Іван ІІІ не мав на меті розорення саме Києва. Він пропонував ханові на власний вибір напасти або вже звично на Поділля (поставивши його на перше місце), або на міста київської округи, а не конкретно на Київ6. Ця акція мала відвернути литовське військо від східного кордону Великого князівства Литовського, сконцентрувавши його на південному сході.
Утім, уважати, що Менґлі напав на Київ, виконуючи волю Івана ІІІ, на нашу думку, помилково. Про це промовисто свідчитиме ситуація в найближчі наступні роки. Так, Іван ІІІ через своїх послів упродовж 1483-1486 рр. неодноразово проситиме Менґлі продовжити наїзди на південноруські землі Литви7. Але хан у цей час був зайнятий справами, значно важливішими для нього самого - боротьбою зі спадкоємцями правителя Великої Орди Ахмата. І надалі (у 1487, 1489, 1490, 1492 рр.) прохання московського князя щодо нападу кримців на литовські території не викликатимуть у нього особливого ентузіазму8. Тож ми не поділяємо думку щодо покладання провини за події 1482 р. на Івана ІІІ. Як видається, прохання великого князя московського до кримського хана напасти на Литву лише збіглося у часі з планами самого Менґлі Ґірея.
У сплюндруванні Києва винні османці?
Уявна залежність Кримського ханства від Османської імперії провокує дослідників звинувачувати Менґлі Ґірея в тому, що він став «слухняним знаряддям» її «аґресивної політики»9. Подеколи у фаховій літературі трапляється згадка про участь у нападі на Київ турецького загону на чолі зі «спадкоємцем султана Мегмедом-молодшим»10, що нібито підтверджує провину османців.
Перш за все треба наголосити, що в падишаха Мегмеда ІІ Фатіга було три сина: Мустафа (помер 1474 р.), Джем (помер 1495 р.) і Баєзид ІІ Велі (правив у 1481-1512 рр.)11. Отже «Мегмеда-молодшого» 1482 р. у Криму бути не могло, оскільки османський правитель такого сина просто не мав. Можливо, дослідники мали на увазі когось із родичів падишаха? Проте й таке твердження помилкове. Ґенуезький посол Вінценто влітку 1483 р. з Криму повідомляв сеньйорію про чутки, що до Кафи лише має прибути син султана для управління всією провінцією12. Зрештою він таки з’явився на Кримському півострові аж у жовтні 1496 р.13, але це був онук Мегмеда ІІ й син Баєзида ІІ — також на ім’я Мегмед. Таким чином, участь «спадкоємця» османського трону в нападі на Київ 1482 р. слід віднести до історіографічних курйозів.
Утім, чи можна цілковито заперечити роль османців у розоренні міста?
Той таки Вінценто прямо вказував, що у серпні 1482 р. хан напав «з усіма своїми силами й турками на певне місце Польського королівства, що зветься Манкерман»14. Слід сказати, що ґенуезький представник не був новачком у посольських справах і добре орієнтувався у ситуації. Найбільш раннє (з відомих авторові цієї статті) його повідомлення про кримські події датоване 3 березня 1473 р.15 Отже турки таки були причетні до нападу на Київ. Те, що в Ґенуї дізналися про участь османців із донесення Вінценто не викликає сумніву16. А от Папа Римський Сікст IV швидше за все отримав вісті від самого Казимира Яґайловича. При цьому Б.Стахонь небезпідставно припустив, що великий князь литовський і король Польщі навмисно перебільшував розміри втрат, щоб отримати від понтифіка дотації на можливу війну з османцями17.
Існує ще одне цікаве, щоправда опосередковане, свідчення. Сучасник подій ґданський хроніст Каспар Вайнрайх залишив згадку, що влітку 1489 р. 100 тис. татар і турків напали на Київ і спустошили місто. При цьому вони використовували метальні машини18. Інші синхронні джерела про тогорічний наїзд мовчать. Того року татари нападали лише на Поділля, але королівське військо на чолі Яном Ольбрахтом двічі їх перестріло, завдало великих втрат і відбило захоплений полон19.
У вересні 1489 р. ґданські посли повідомили, що Казимир Яґайлович зацікавлений у допомозі Пруссії проти татар і турків, які не лише займали його землі (на кордоні з Молдавією), а й планували там оселитися20. Можливо справді хроніст із далекого Ґданська (або його інформатор) переплутав роки, і подію 1482 р. переніс на 1489 р., як це припустив ще Ф.Папе21?
Якщо ж османці дійсно були задіяні в нападі на Київ, то постає кілька питань:
1) чому турки під час ворожого ставлення Менґлі до Стамбула взяли в ньому участь22?
2) чи була їх участь погоджена з метрополією, де ледве вщух конфлікт між Баєзидом і Джемом?
3) цей загін було спеціально вислано з Туреччини, чи це була частина турецького ґарнізону одного з міст південного узбережжя Кримського півострова?
Відповісти на ці питання поки що неможливо. Відомо, що за потреби османці надавали Менґлі військову допомогу. Так, розбитий у 1486 р. Великою Ордою хан кинув своє військо і «посла къ турскому [падишахові]; турской же силы ему посла и къ Ногаемъ посла, велелъ имъ Орду воевати»23. З цією допомогою Менґлі відновив свою владу. Із повідомлення не зрозуміло, звідки прийшла турецька допомога. Утім, її чисельність навряд чи була значною. Як стверджує турецький історик Г.Іналджик, турки посилали у Крим вогнепальну зброю і військо рівно стільки, щоби ханство не могло посилитися до рівня, коли становитиме загрозу османському пануванню на півострові24.
Отже, османці в 1486 р. втрутилися у справи Криму лише під впливом реальної зовнішньої загрози Менґлі. Тож постає питання—чи виходила в 1482 р. від польсько-литовської держави загроза для ханства настільки, що Баєзид був готовий воювати з Казимиром? Відповідь на це питання буде заперечною.
По-перше, в усіх попередніх війнах османців з європейськими державами Казимир жодного разу не надав допомоги християнським правителям і сумлінно дотримувався миру з падишахом. По-друге, самі турки були втомлені нескінченними війнами, що їх вів Мегмед ІІ. По-третє, ще не до кінця прояснилася ситуація з претендентом на османський трон Джемом, який шукав підтримку в Європі. У таких умовах Баєзид ІІ змушений був відкласти на деякий час завойовницькі війни задля зміцнення своєї влади.
Таким чином, тодішня загальна ситуація у Східній Європі дозволяє говорити, що для османців, які готувалися до боротьби за Кілію, Білгород і Молдавію, рейд на Київ міг бути лише корисною розвідувальною акцією. Замислений, на думку З.Абрагамовича25, напад турків на Київ у 1497 р., котрий мав унеможливити похід польсько-литовського війська на Кілію та Білгород, не виник на порожньому місці. Можна припустити, що в основу турецьких планів 1497 р. було покладено досвід нападу на Київ 1482 р.
Те, що османці ретельно збирали інформацію з Польщі й Великого князівства Литовського, підтверджує донесення подільського воєводи Якуба Бучацького до Яна Ольбрахта від 1 березня 1490 р. Такий собі Булґак повідомив воєводі, що турки мають своїх шпигунів у Галичині та Литві, а білгородський паша Малкоч навіть показав йому карту, де було нанесено «замки руської й литовської земель», що їх планувалося захопити. При цьому Львів і Кам’янець позначалися як такі, що вже належать османцям26.
Щодо Менґлі Ґірея, то він, хоча й уважався васалом турецького падишаха, зовнішню політику ханства вів на власний розсуд. У Криму турки контролювали лише опорні пункти на узбережжі27. Таким чином і відповідальність за напад на Київ лягала винятково на хана.
Для чого ж Менґлі знадобилися турки в наїзді на Київ?
На нашу думку, справа в тому, що татари важко давали раду навіть зі слабо укріпленими поселеннями. Відтак, швидше за все, добре навчених турецьких вояків залучили для руйнування київського замку. Отже, присутність турків у складі татарського війська під час розорення Києва служить лише підтвердженням ретельно обміркованого плану нападу на місто, а не як виконання волі османців. Про те, що виправою проти Києва Менґлі Ґірей реалізовував власні політичні задуми ми вже писали28.
Раптовий напад татар призвів до тотального знищення населення Києва та спустошення Київщини?
Щоб відповісти на це питання, спершу треба з’ясувати, що ж нам відомо про Київ і його замок у 1482 р.? На жаль, зовсім мало, оскільки історична топографія міста періоду XIV—XV ст. вивчена дуже поверхово. Відомо, що після 1240 р. Верхнє місто поступово ожило, хоча й не досягло рівня добатиєвих часів29, а основне життя зосереджувалося на Подолі30, який прикривав укріплення на Замковій горі.
Висота крутого пагорбу, де стояв замок, становила 70—80 м. За свідченням А.Контаріні, фортифікації у 1474 р. були цілком дерев’яними31. Натомість на думку І.Івакіна, — дерево-земляними, зі стінами з соснових колод, проміжки між котрими заповнювалися трамбованою землею. У підсилених кількома багатокутовими баштами стінах було влаштовано бійниці та ляди для скидання каміння. Огорожа обмазувалася шаром глини. До укріплення вели дві брами. У самому замку розташовувалися споруди військового призначення, будинки воєводи, світської та духовної знаті32. Підтвердити чи спростувати це неможливо через відсутність більш-менш чітких археологічних даних.
Отже, чи був Київ і його замок готові до оборони в 1482 р.?
Місцевий воєвода Іван Ходкевич мав неабиякий досвід у військовій справі. У 1458 і 1466 рр. він очолював литовське військо у війні проти Ордену. 1470 р. посів уряд господарського маршалка, а в 1474 р. водив 10 тис. литовців на допомогу королеві Владиславові Казимировичу проти угорців33. Будучи київським воєводою він мав добрі стосунки з Менґлі Ґіреєм, котрий у своїх ярликах називав І.Ходкевича «приятелем»34.
Далекий від Подніпров’я Волоґодсько-Пермський літопис повідомляє, що кияни дізналися про ворожі наміри татар за чотири дні35. Це повідомлення нічим верифікувати36. Утім, чотирьох днів було б достатньо для підготовки до оборони якщо не міста, то принаймні замку, або ж для евакуації людей. Натомість сучасні події джерела нічого не повідомляють про таку готовність. Лише в пізнішій московській літописній компіляції сказано, що воєвода вряди- годи намагався організувати оборону («осаду осади»)37.
Попри те, що київський замок 1416 р. мав приклад успішної оборони від татар Едиґея, у 1482 р. його залога виявилася не на висоті. Ми не маємо жодних даних про те, в якому стані були фортифікації на момент нападу, скільки людей їх обороняло. Але захисники виявилися безпорадними, оскільки нападникам удалося підпалити замок і місто з двох сторін. Від цього «люди исторопилися, а иньїии вьібегоша и тех татарове поимаша, а иньїи сгореша во граде».
Після того, як був розбитий Саїд-Агмед і його союзник Михайло Си- ґізмундович, Київ більше двадцяти років не був об’єктом нападу татар. Із документів XVI ст. відомо недбальство прикордонних урядників щодо підтримки в належному стані ввірених їм замків. Зазвичай збудовані абияк, із нетривких матеріалів, вони швидко гнили та руйнувалися38. Можна припустити, що й 1482 р. ситуація була не кращою. Загалом же Київщина ще в 1474 р. справила на А.Контаріні таке прикре враження, що він назвав її «жалюгідною»39.
Не сприяло успішній обороні й розташування київського замку. Як переконалися люстратори 1552 р., місце для його будівництва було обране невдало. Із північного боку Замкова гора була похилою й над нею нависала Щекавиця, з якої проглядалося подвір’я самого замку. Із південного боку дуже близько до Драбської брами — «где можеть человекь каменемь з руки докинути» — була гора Клинець. Ще дві сусідні (Уздихальниця й гора поряд із церквою Св. Спаса) потребували «зменшення висоти»40. Те, що вороги легко підпалили замок, указує на відсутність або недостатність глиняної обмазки його стін, хоча в 1480—1481 рр. за І.Ходкевича мав відбутися ремонт41.
У нас повністю відсутні дані щодо фортифікацій міста в 1482 р. Можна припустити, що воно було традиційно оточене дерев’яним частоколом і ровом42. Проте, як вони виглядали і в якому стані перебували, сказати неможливо. Населення Києва та округи під час небезпеки шукало захисту у замку. Але, як заявляли люстраторам житомирські містяни в 1552 р., у разі нападу татар часто люди просто не встигали сховатися за стінами, позаяк система оповіщення про небезпеку навіть у середині XVI ст. була неефективною43.
Виникає питання, чи знали татари про стан київського замку та самого міста?
Напевно, знали, оскільки неодноразово бували в Києві. Як свідчив А.Контаріні, для безпеки проїзду литовських послів від Києва до Криму їх супроводжував спеціально висланий ханом загін кінних татар44. Через місто проїздили московські посли та купці дорогою в Бахчисарай, а також посли хана в Москву. Крім того, татари жили й у самому Києві та навколо нього45.
Чи допомогло воєводі І.Ходкевичу попередження про татар?
Про те, що в Києві якимось чином дізнавалися про майбутній напад нам відомо з подій 1474 р., коли київський воєвода Мартин Ґаштольд п’ять разів попереджав про це короля46. Реакція І.Ходкевича на повідомлення про наближення «приятеля» Менґлі до Києва нам невідома. Питання, чи повірив він, що хан, який до останнього підтримував дружні стосунки з королем Казимиром і самим київським воєводою, наважиться напасти на Київ залишається відкритим.
Слід також ураховувати, що Південна Київщина була зоною, де в XV ст. практично постійно перебували різноманітні татарські орди. Так, ще навесні 1445 р. на запрошення хана Улуґ-Мухаммеда і його сина 2 тис. татарських козаків із Черкас грабували південно-східні землі Великого князівства Московського, зокрема місто Лух, де взяли чималий полон47. В.Трепавлов локалізує в Подніпров’ї улус князя Тимура, внука Едиґея, який служив ханові Ахмату48. А на думку А.Пачкалова, монетний двір, відомий як Тимур-Бік-Базар, що карбував монету з леґендою «Орда Базар», також розташовувався в Подніпров’ї49. Отже не дивно, що у цьому хаотичному кочовому русі дані про татар могли бути суперечливими.
Оскільки з другої половини 1481 р. через київського воєводу велися переговори між Менґлі та ґенуезькими емісарами й Казимиром, який весь наступний рік провів у Литві50, можна припустити, що І.Ходкевич не підозрював про намір хана напасти на місто. Опосередковано це підтверджує посол Ґенуї Вінценто, котрий писав, що місто татари захопили підступно51.
Отже, швидше за все, Київ, його замок і залога були просто неготовими до нападу татар. Далекий від України Псковський літопис повідомляє про одинадцять міст, розорених Менґлі у 1482 р.52 Для набігу на Правобережну Київщину татари традиційно переправлялися в нижній або середній течії Дніпра53. Відтак Лівобережжя навряд чи постраждало під час описуваних подій.
Утім, чи можливо підтвердити інформацію літопису про кількість постраждалих міст?
У слабо заселеній київській окрузі другої половини XV ст. міст і містечок було небагато. Ще з кінця XIV ст., згідно зі «Списком міст руських далеких і близьких»54, на правобережній Київщині існували власне Київ (до 5 тис. мешканців55), Білгород, Вишгород, Чорногород, Василів, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Мозир, Трипілля, Корсунь, Черкаси, Канів, населення яких у кращому разі складалося з кількасот людей. Які з них могли бути зруйнованими невідомо. Лише люстрація замків 1545 р. повідомляє, що Менґлі Житомир «добььгь и звоеваль за Кизимера»56. Утім, люстратори не уточнили рік, коли це сталося, тож цілковито покладатися на цю інформацію не варто. Якщо для Менґлі головною метою нападу був власне Київ, то його рейд мав бути швидким і він не відволікався б на інші поселення. Ми більше схильні вірити літописцеві, котрий занотував, що після спалення Києва хан «по далньїм же [містам] вою не розпущаше и прочь поиде во свою Орду»57.
Щодо обороноздатності інших міст Київщини, то ми маємо певне уявлення лише про Житомир, Черкаси і Чуднів. Проїжджаючи через Київщину навесні 1474 р., А.Контаріні перше місто назвав просто поселенням («villa»). Про існування у Житомирі замку він не згадував. Але з люстрації Київської землі 1471 р. відомо, що там «на городе» налічувалося 4 великих гармати та 5 тарасниць58. Арсенал для того часу досить значний і логічно думати, що він мав би розмішуватися на стінах замку.
Черкаси А.Контаріні відверто назвав «селом»59. У 1495 р. Менґлі Ґірей у контексті події 1481 р. поряд зі спаленням Києва й полоненням І.Ходкевича згадав, що «Черкаской городокь шодь сжегь есми»60. Археологічні дослідження періоду XIV— XV ст. у Черкасах майже не проводилися61, відтак точно визначити, коли там було побудовано замок, що вже восени 1499 р. витримав татарську облогу62, наразі неможливо.
Місто Чуднів із замком існувало ще за князя Семена Олельковича63. «На городе» було 3 гармати і 2 пищалі64, що непогано як для такого маленького містечка. Але в 1507 р., коли Сиґізмунд Старий передав цю місцевість князеві Костянтинові Острозькому, і замок, і місто згадані вже як такі, що існували колись. Утім, коли та за яких обставин вони запустіли, невідомо.
Щодо проблеми людських втрат Києва. Практично всі літописні згадки узгоджуються між собою: населення міста було знищене, а ті, хто залишився у живих, виведені в полон. Із часу публікацій М.Владимирського-Буданова65 це твердження не піддавалося сумніву. Його нібито підтверджували й київські археологічні знахідки. Ідеться про відкриття в ХІХ ст. колективної могили, де знайдено близько 4 тис. людських кістяків, які пов’язували саме з подіями 1482 р.66 О.Казаков навіть припустив, що таких поховань могло бути декілька67.
Але тоді постає питання: хто ж у вщент сплюндрованому місті, кількість жителів якого в останній чверті XV ст. не перевищувала 5 тис. осіб, займався захороненням 4 тис. загиблих, якщо тих, хто вижив, татари вивели у Крим?
По-перше, надійних підстав для віднесення знайдених у Києві в 1870 р. 4 тис. людських кістяків до жертв нападу Менґлі Ґірея немає. Судячи з виявлених у похованні решток артефактів, вони радше відносяться до періоду нападу Батия68, хоча й з лаконічних описів археологів ХІХ ст. довести це неможливо. Отже, оцінювати людські втрати Києва в 1482 р., спираючись лише на ці дані, буде щонайменше некоректно.
Ми не знаємо, скільки і яких людей татари забрали в ясир, але нам достеменно відомо, що у Крим вивели тих, хто міг заплатити за себе викуп: воєводу І.Ходкевича разом з усією сім’єю, архімандрита Києво-Печерської лаври й київського католицького єпископа Яна (1477—1483 рр.), на викуп котрого Казимир Яґайлович отримав від папи спеціальну булу69. Також відоме ім’я одного з оборонців Києва — Миколая з місцевості Вироземби70, який пробув у кримському полоні близько дванадцяти років, після чого здійснив прощу до Риму71.
Судячи з опосередкованих даних, не всі жителі Києва були виведені в рабство. Принаймні пережила напад вірменська громада, або її частина72. Вона й надалі використовувала свою давню печатку з написом вірменською мовою («Ця печатка старших Манкерману»), зроблену, за припущенням Я.Дашкевича, ще в період, коли Київське князівство було залежним від Золотої Орди73. Пережили напад і київські євреї-орендарі Симха та Рабей, які «до исказьі киевское держали [київське] мьіто», а в 1486 р. орендували його вже в Путивлі74.
Існують й інші опосередковані дані, що подія 1482 р. не стала нищівною для Києва. Зокрема, за свідченням Мартіна Ґруневеґа (1580-ті рр.), самі кияни вважали причиною занепаду міста не напад Менґлі, хронологічно значно ближчий, а спустошення міста Едиґеєм у 1416 р.75 Тож можна погодитися з думкою Ф.Папе, що до вилюднення округи призвели не події 1482 р., а реґулярні нищівні татарські наїзди 1490-х рр.76 Хоча, як показав А.Баранович, це також, напевно, перебільшення77. Ще одним підтвердженням катастрофи для Київщини не в 1482 р., а після 1492 р. є динаміка падіння митних зборів від місцевої торгівлі. Якщо у 1489—1492 рр. митники збирали щорічно 950 кіп грошів, то впродовж 1495-1498 рр. - уже 750 кіп, а в 1507-1509 рр. - лише 70078.
Насамкінець хотілося б висловити кілька міркувань, чому жертвою став саме Київ. Для відповіді на це питання треба з’ясувати мету нападу татар у 1482 р. Щоб розірвати мир із польським королем Менґлі Ґіреєві достатньо було «скласть шерть», тобто присягу, і офіційно вислати військо для нападу на литовські володіння, як це пропонував Іван ІІІ79. Натомість хан особисто очолив виправу. Попередні набіги беїв і братів Менґлі здебільшого обмежувалися територією Поділля, а основною їх метою був ясир. Вони не лише не призвели до розірвання миру, а й не викликали помітної реакції Казимира Яґайловича. Відтак татари пішли не на звичне та ближче для них Поділля, через яке і в останній чверті XVI ст. вони майже вільно проходили на Волинь і Галичину80, а саме на Київ, важливий транзитний і великий торговельний пункт. Місто мало право складу і в ньому могли бути нагромаджені значні цінності, а на його стратегічному значенні неодноразово наголошували як іноземці (за словами ґенуезького дипломата Вінценто, це був ключ до Великого князівства Литовського81), так і самі литовці (як писав Михалон Литвин: «Славна фортеця і місто [...] головна серед інших фортець і земель»82).
Не менш важливою була й сакральна функція83. Попри переміщення митрополичої кафедри на територію Великого князівства Московського, Київ залишався релігійно-духовним центром і символом Русі84. «Головним серед руських міст» його продовжували вважати не лише литовські правителі85, а й духовні особи Московії86. Навіть через сто років після нападу Себастьян Кльонович напише такі слова: «Знайте всі люди, що Київ на Чорній Русі важить стільки, / Скільки для всіх християн Рим стародавній колись»87. Позаяк основним ретранслятором події падіння Києва від «поганьїх агарян» були духовні особи, для них вона мала не лише політичний характер, а й болісне паплюження сакральних цінностей88.
Оскільки порівняно невелике місто поєднувало у собі такий унікальний набір рис, легко зрозуміти, чому Менґлі Ґірей об’єктом для нападу обрав саме Київ. У разі успіху це стало б дошкульним ударом для короля Казимира, самій події було б забезпечено широкий розголос, а авторитет хана в очах його підданих і сусідніх правителів значно зріс. Удар по Києву передусім мав ознаки політичної акції, аніж шукання зиску від набігу. Правильність розрахунків хана підтверджує мобілізація понад 40 тис. війська на відновлення міста з усього Великого князівства Литовського89, хоча ця кількість, напевно, значно перебільшена90.
Підбиваючи підсумки, із певною долею умовності можна зробити наступні загальні висновки: Напад на Київ було ретельно продумано та швидко реалізовано. Знищенням міста хан прагнув завдати Казимирові Яґайловичу максимально можливого в тих умовах удару. Попри те, що Київ згорів, а певна кількість його жителів була виведена у Крим, тотального винищення містян, як, напевно, і спустошення округи, не було.
Автор: Гулевич Владислав Петрович – головний консультант управління по зв’язках із місцевими органами влади й органами місцевого самоврядування апарату Верховної Ради України / Український історичний журнал. – 2013. – №5
МІЖ УЛАМКАМИ ЗОЛОТОЇ ОРДИ - XIV-XV століття. Захист Великого Литовсько-Руського князівства від Золотої Орди. Зруйнування Києва Манглі Гіреєм у 1482 році. .
З циклу українських документальних фільмів: Невідома Україна. Нариси нашої історії. ФІЛЬМ 29
ЛІТЕРАТУРА:
1 Греков И.Б. Очерки по истории международньїх отношений Восточной Европьі XIV-XVI вв. — Москва, 1963. — С.193; Казаков О.О., Мордвінцев В.М. Маловідомі сторінки московсько-литовської боротьби за давньоруські землі на межі 70—80-х років XV ст. — К., 1997. — С.13—16; Казаков О. Московсько-литовська боротьба за давньоруські землі на межі 70—80-х років XV ст. // Київська старовина. — 2004. — №5. — С.50.
2 Полное собрание русских летописей (далі — ПСРЛ). — Т.12: Летописньїй сборник, именуе-мьій Патриаршею или Никоновскою летописью. — Санкт-Петербург, 1901. — С.237.
3 Борисов Н. Горький удел: Московское вероломство 7000 года // Родина. — 2003. — №12. — С.38—39.
4 ПСРЛ. — Т.6: Софийские летописи. — Санкт-Петербург, 1853. — С.234; Т.20: Львовская лето-пись. — Санкт-Петербург, 1910. — Ч.1. — С.349; Т.24: Типографская летопись. — Петроград, 1921. — С.196—197.
5 Там же. — Т.20. — Ч.1. — С.349.
6 Сборник Императорского русского исторического общества (далі — Сб. РИО.). — Санкт-Петербург, 1884. — Т.41: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крвімскою и Ногайскою ордами и с Турцией. — Т.1: С 1474 по 1505 год, ^поха свержения монголь-ского ига в России. — №8. — С.34. У літописах уже заднім числом напад на Київ відбувся нібито «по слову великого князя Ивана Василієвича [...] за неисправление королевское, что приводил царя Ахмата Вльшіє ордві сь всеми силами на великого князя Иван Васильевича» (див.: ПСРЛ. — Т.8: Продолжение летописи по Воскресенскому списку. — Санкт-Петербург, 1859. — С.215).
7 Сб. РИО. — Т.41. — №9—10, 12—13.
8 Там же. — №17, 19, 21, 24, 27, 34.
9 Історіографію питання див.: Галенко О. Про татарські набіги на українські землі // Український історичний журнал. — 2003. — №6. — С.54—63.
10 Серед останніх див.: Ульяновський В.І. Київський воєвода в Криму: «Змова князів» і трагедія Києва 1482 р. // Сугдейский сборник. — Ввіп.2. — К.; Судак, 2005. — С.367; Його ж. Митрополит київський Спиридон: Образ крізь епоху, епоха крізь образ. — К., 2004. — С.97.
11 Іналджик Г. Османська імперія: Класична доба 1300—1600. — К., 1998. — С.224—225.
12 Wincentego de Dominico listy o Polsce pisane do senatu genuenskiego z r. 1483—1484 // Biblioteka Ossolinskich: Pismo historyi, literaturze, umiej^tnosciom i rzeczom narodowym poswi^cione: Poczet nowy. - T.2. - Lwow, 1863. - S.342.
13 Сб. РИО. — Т.41. — №49. — С.225; Уляницкий В.А. Материальї для истории взаимньїх отно-шений России, Польши, Молдавии, Валахии и Турции в XIV—XV вв. — Москва, 1887. — С.129.
14 Wincentego de Dominico listy o Polsce... — S.344. «Манкерман» («Mancherman») — тюркська назва Києва, яку використовували також ґенуезці (див.: Брун Ф. О разньїх названиях Киева в прежнее время // Его же. Черноморье: Сборник исследований по исторической географии Южной России. — Ч.ІІ. — Одесса, 1880. — С.295—297; Вавричин М. З історії картографування українських земель XV ст. // Її ж. Відтворення України: Історія картографії, краєзнавство, бібліографістика. — Л., 2012. — С.43, 45—46; Абрагамович З. Старая турецкая карта Украиньї с планом взрьіва дне-провских порогов и атаки турецкого флота на Киев // Восточньїе источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европьі. — Т.2. — Москва, 1969. — С.78).
15 Acte §i fragmente cu privire la istoria romanilor adunate din depozitele de manuscrise ale Apusului / Publ. N.Iorga. — Vol.3. — Bucuresti, 1897. — Р.50—51.
16 Grasso G. Documenti riguardanti la costituzione di una lega contro il turco nel 1481 // Gornale ligustico di archeologia, storia e belle arti. — Genova, 1879. — Doc.№123. — P.493.
17 Papee F. Polska i Litwa na przeiomie wiekow srednich. — T.1: Ostatnie dwunastolecie Kazimierza Jagiellonczyka. — Krakow, 1904. — S.90, przyp.1; Stachon B. Polska wobec weneckich projektow uzyciu Persow i Tatarow przeciw Turcji w 2 poi. XV wieku // Prace historyczne: Wydane ku uczczeniu 50-lecia aka-dеmickiego koia historykow Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie, 1878—1928. — Lwow, 1929. — S.193.
18 Weinreichs C. Danziger Chronik // Scriptores Rerum Prussicarum / Hrsg. Th.Hirsch, M.Toppen, E.Strehlke. — Bd.4. — Leipzig, 1870. — P.778 = Danziger Chronik von Pfaffenkriege // Scriptores Rerum Polonicarum. — T.2. — Cracoviae, 1874. — P.296.
19 Codex epistolaris seculi decimi quinti (далі — CE). — T.1. — Pars 1: Ab anno 1384 ad annum 1444 / ^ra A.Sokoiowski // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. — T.2. — Krakow,
20 CE. - T.3: 1392-1501 / Coll. opera A.Lewicki // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. - T.14. - Krakow, 1894. - №357. - P.364-366.
21 Papee F. Polska i Litwa... - S.226, przyp.3.
22 Про плани Менґлі Ґірея щодо антитурецького повстання в Кафі див.: Гулевич В. Казимир Яґайлович і Менґлі Гірей: від друзів до ворогів // Український історичний журнал. - 2013. - №1. -
С.59-62, 64-65.
23 ПСРЛ. - Т.8. - С.216; Т.12. - С.217; Сб. РИО. - Т.41. - №14. - С.53. Трепавлов В.В. История Ногайской ордьі. - Москва, 2002. - С.123.
24 Іналджик Г. Боротьба за східноєвропейську імперію 1400-1700 рр.: Кримський ханат, осма-ни та піднесення Російської імперії // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). - Вип.2. - К., 2002. - С.122.
25 Абрагамович З. Старая турецкая карта Украиньї... — С.76—85.
26 Див.: Buczek K. Z dziejow kartografii ziem ruskich // Ziemia Czerwinska. — R.II. — Zesz.1. — Lwow, 1936. - S.126.
27 Галенко О. Економічне життя в османському Надчорномор’ї: між царством ісламу та краєм війни // Економічна історія України: Історико-економічне дослідження в двох томах. — Т.1. — К., 2011. — С.473—474.
28 Див.: Гулевич В. Казимир Яґайлович і Менґлі Гірей... — С.59—65.
29 Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ — середини XVI ст. (історико-топографічні нариси). — К., 1996. — С.112, 119, 121—122, 132; Попельницька О. Десятинна церква та її довкілля у XV—XVIII ст. // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. — Число 13: Ч.ІІ. — К., 2006. — С.9—14.
30 Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва... — С.139—140; Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII ст.: Міська влада і самоврядування. — К., 2008. — С.70—71.
31 Контарини А. Путешествие в Персию // Барбаро и Контарини о России: К истории ита-ло-русских связей в XV в. / Пер. Е.Ч.Скржинской. — Москва, 1971. — С.212.
32 Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва... — С.132—138.
33 Jasnowski J. Iwan Chodkiewicz vel Iwaszka Chodkowicz // Polski Slownik Biograficzny. — Т.3. — Krakow, 1937. — S.361; Niesiecki K. Herbarz Polski powi^kszony dodatkami z pozniejszych autorow, r§ko-pismow, dowodow urz^dowych i wzdany przez Jana Nep. Bobrowicza. — Lipsk, 1839. — S.48—49; Bonecki A. Herbarz Polski. — Cz.1: Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — T.3. — Warszawa, 1900. — S.22—23; Wiiuk Kojatowicz W., ks. Herbarz szlachty Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego zwany Nomienklator. - Krakow, 1905. - S.72-73; Urz^dnicy wolynscy XIV-XVIII wieku: Spisy / Opr. M.Wolski. -Kornik, 2007. - №361. - S.95; Urz^dnky centralne i dostojnicy Wielkiego ksi^stwa Litewskiego XIV-XVIII wieku: Spisy / Opr. H.Lulewicz, A.Rachuba. - Kornik, 1994. - S.203; Urz^dnky wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV-XVIII wieku: Spisy / Opr. E.Janas, W.Klaczewski. - Kornik, 2002. - №388. - S.66.
34 Putaski K. Stosunki z Mendli-Girejem chanem Tatarow Perekopskich (1469-1515). - Krakow; Warszawa, 1881. - №4 b, с, d. - S.201-202.
35 ПСРЛ. - Т.26: Вологодско-Пермская летопись. - Москва; Ленинград, 1959. - С.275.
36 Тихомиров Н.М. О Вологодско-Пермской летописи // Его же. Русское летописание. - Москва, 1979. - С.143, 149, 154-155.
37 ПСРЛ. - Т.26. - С.275.
38 Документи Московского архива Министерства юстиции. - Т.1. - Москва, 1897. -Дополнение I: Документи, относящиеся к сеймам. - №4. - С.522; Литовська метрика (далі - ЛМ). -Кн.561: Ревізії українських замків 1545 р. / Підгот. В.Кравченко. - К., 2005. - С.104, 107, 110, 131, 133, 134-137, 139-142, 143-145, 197, 200-201, 213, 215-217, 226-227, 229, 239-246, 247-249, 251; Архив Юго-Западной России (далі - Архив ЮЗР). - 4.VII. - Т.1: Актьі о заселении Юго-Западной России. - К., 1886. - №14. - С.77-78; №15. - С.91-93; №18. - С.141-143; Михалон Литвин. О нра-вах татар, литовцев и москвитян / Пер. В.И.Матузовой, отв. ред. А.Л.Хорошкевич. - Москва, 1994. - С.96; Леп’явко С. Про стан українських замків у 1590 р. // Український археографічний щорічник: Нова серія. - Вип.7. - К.; Нью-Йорк, 2002. - С.305-306.
39 Контарини А. Путешествие в Персию. - С.212.
40 Архив ЮЗР. - 4.VII. - Т.1. - №16. - С.107-108.
41 Zrodia do dziejow Polskich (далі - ZDP) / Wyd. M.Malinowskiego, A.Przezdzieckiego. - T.2. -Wilno, 1844. - Odz.2: Akta. - S.119 («За пана Івана Ходкевича, воєводи київського, господар Казимир король присилав усі свої подніпровські волості замок Київ ремонтувати»). І.Ходкевич був номінований на уряд у 1480 р., а отримав його 11 травня 1481 р. (див.: Urz^dnicy wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV-XVHI wieku: Spisy. - №388. - S.66).
42 За свідченням Ґ.Л. де Боплана, навіть у XVII ст. рів на Подолі був недостатній (завширшки 25 футів, або близько 8 м), а саме місто обнесене дерев’яним частоколом із башточками (див.: Боплан Г.Л. Описание Украиньї. - Москва, 2004. - С.149).
43 Архив ЮЗР. - 4.VII. - Т.1. - №18. - С.144.
44 Контарини А. Путешествие в Персию. - С.212.
45 Русская историческая библиотека (далі - РИБ). - Т.27. - Санкт-Петербург, 1910. -№65. - Стб.377-378.
46 Jana Diugosza Dziejow Polskich ksi^g dwanascie, przeki. K.Mecherzynskiego. - T.5. - Ks.XII. -Krakow, 1870. - S.573.
47 ПСРЛ. — Т.23: Ермолинская летопись. — Санкт-Петербург, 1910. — С.151. Пор.: Там же. — Т.26. — С.206. Не виключено, що у цьому випадку йшлося про татар із Північного Кавказу.
48 Трепавлов В.В. История Ногайской ордьі. — С.123, 132.
49 Пачкалов А.В. Тимур Бик-Базар — монетньїй двор XV в. // Тринадцатая Всероссийская нумизматическая конференция, Москва, 11—15 апреля 2005: Тезисьі докладов и сообщений. -Москва, 2005. — C.67-68; Его же. О локализации монетного двора Орда-Базар (XV в.) // Российская археология. — 2005. — №2. — С.90—91.
50 Сулковска-Курасева И. Итинерарий Казимира Ягеллона // Исследования по истории Литовской метрики: Сб. науч. тр. — Вьіп.2. — Москва, 1989. — С.318.
51 Wincentego de Dominico listy o Polsce... — S.344.
52 ПСРЛ. — Т.5: Псковские и Софийские летописи. — Санкт-Петербург, 1851.— С.41.
53 ^варнuцкuй Д.И. История запорожских козаков. — Санкт-Петербург, 1892. — Т.1. — С.41—42.
54 ПСРЛ. — Т.4. — Ч.1: Новгородская четвертая летопись. — Москва, 2000. — С.623—624; Т.7: Летопись по Воскресенскому списку. — Санкт-Петербург, 1856. — С.240; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — Москва; Ленинград, 1950. — С.475—476.
55 Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва... — С.184.
56 ЛМ. — Кн.561. — С.250.
57 ПСРЛ. - Т.26. - С.275.
58 Архив ЮЗР. - Ч.'УГІ. - Т.2: Актьі о заселении Юго-Западной России. - К., 1890. - №1. - С.5.
59 Контарини А. Путешествие в Персию. - С.211, 213.
60 Сб. РИО. - Т.41. - №48. - С.218.
61 КуштанД.П. Нові археологічні матеріали доби середньовіччя з Черкас // Археологічні відкриття в Україні 2002-2003 рр. - К., 2004. - С.33-35; Його ж. Рання історія міста Черкаси на основі археологічних джерел // Північне Причорномор’я і Крим у добу середньовіччя (XIV-XVI ст.): Мат. міжнар. наук. конф., присвяч. 10-літтю археологічних досліджень золотоординської пам’ятки в с. Торговиці. -Кіровоград, 2006. - С.75-81; Ластовський В.В. Документ 1926 р. про охорону місця знаходження Черкаського замку // Праці Центру пам’яткознавства. - Вип.15. - К., 2009. - С.139-144.
62 Listy i akta Piotra Myszkowskiego, generalnego starosty ziem Ruskich krola Jana Olbrachta / Zebr. A.Pawinski, wyd. A.Lewicki. - Krakow, 1898. - №67. - S.69-70.
63 Актьі, относящиеся к истории Западной России, собранньїе и изданньїе Археографической ко-миссией (далі - АЗР). - Т.2: 1506-1544. - Санкт-Петербург, 1848. - №29. - С.30-31 = Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Siawucie / Wyd. B.Gorczak. - T.3: 1432-1534. - Lwow, 1887. - №79. - S.49-50.
64 Архив ЮЗР. - Ч.т - Т.2. - №1. - С.4.
65 Владимирский-Буданов М. Население Юго-Западной России от половини XIII до половини XV века // Архив ЮЗР. - ЧМП. - Т.1. - С.7-8; Его же. Население Юго-Западной России от половини XV до Люблинской унии (1569 г.) // Там же. - Т.2. - С.6.
66 Антонович В. Обозрение предметов великокняжеской ^похи, найденних в Киеве и бли-жайших его окрестностях, и хранящихся в музее древностей в мюнц-кабинете Университета св. Владимира // Киевская старина. - 1888. - Т.22, июль. - С.130-131; Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. - К., 1874. - С.37.
67 Казаков О.О. Московсько-литовська боротьба... С.48; Його ж. Київська трагедія 1482 р.: історико-дипломатичний аналіз (частина друга) // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2012. - №2. - С.178.
68 Антонович В. Обозрение предметов... — С.130—131.
69 Papee F. Polska i Litwa... — S.90, przym.1.
70 Starnawska M. Mikolaj z Wyroz^bow — obronca Kijowa przed Tatarami i jego suplika do papieza o prze-kazanie relikwii z 1496 roku // Mi^dzy Polsk^ a Rusi^ / Pod red. M.Starnawskiej. — Siedlce, 2004. — S.51-62.
71 Abraham W. Sprawozdanie z poszukiwan w archiwach i bibljotekach rzymskich do dziejow polskich w wiekach srednich w lata 1899-1913 // Archiwum Komisji Historycznej. — Ser.2. — T.1. — Krakow, 1923. — S.10.
72 На думку Г.Боряка та Н.Яковенко, вірменська громада з’явилася в Києві 1475 р., переселившись із захопленої турками Кафи (див.: Каталог документів з історії Києва XV—XIX ст. / Упор. Г.В.Боряк, Н.М.Яковенко. — К., 1982. — №2. — С.33), але вірменський єпископ був тут ще з другої половини XIV ст. Пор.: Барвінський Б. Кілька документів і заміток до часів вел. князів Свитригайла і Жигимонта Кейстутовича // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т.115. — Кн.ІІІ. — Л., 1913. — С.19. Утім, певна міґрація вірменів із Кафи після її захоплення османцями була (див.: Kevonian K., Cazacu M. La chute de Caffa en 1475 a la lumiere de nouveaux documents // Cahiers du monde russe et sovietique. — Vol.17. — №4, octobre — decembre. — Paris, 1976. — P.532—533, nt.66).
73 Дашкевич Я. Вірменське самоврядування Києва в межах магдебурзького права XV— XVII ст. // Самоврядування в Києві: Історія та сучасність: Мат. міжнар. конф., присвяч. 500-річчю надання Києву магдебурзького права. — К., 2000. — С.134. У А.Контаріні — «Маґраман» (див.: Контарини А. Путешествие в Персию. — С.212).
74 Русско-еврейский архив: Документи и материальї для истории евреев в России / Собр. и изд. С.А.Бершадский. — Т.1: Документи и регести к истории литовских евреев (1388—1550). — Санкт-Петербург, 1882. — №10. — С.39; №9. — С.38; №13. — С.41—42; №22. — С.49.
75 Див.: Ісаєвич Я.Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам’ятки стародавнього Києва (З подорожніх записок Мартина Груневега (уривок про Київ) // Київська Русь: Культура. Традиції. — К., 1982. — С.125, прим.25.
76 Papee F. Polska i Litwa... - S.228.
77 Баранович А.И. Население предстепной Украиньї в XVI в. // Исторические записки. - Т.32. -Москва, 1950. - С.198-232. Пор.: Капустін К.М. Археологічні пам’ятки Середньої Наддніпрянщини середини ХІІІ-XV ст. // Археологія. - 2011. - №4. - С.119-126.
78 Клепатский П. Очерки по истории Киевской земли: Литовский период. - Біла Церква, 2007. - С.284.
79 Сб. РИО. - Т.41. - №8. - С.33.
80 Извлечение из записок Блеза де Виженера // Мемуарьі, относящиеся к истории Южной Руси. - К., 1890. - С.66-67.
81 Wincentego de Dominico listy o Polsce... - S.344. Пор.: «Замокь Киевь есть какь ворота всего панства» (див.: АЗР. - Т.2. - №144. - С.173). Таким його бачили і століття по тому (див.: Pelenski J. Inkorporacja ukrainskich ziem dawniej Rusi do Korony w 1569 roku: Ideologija i korzysci - proba no-wego spojrzenia // Przegl^d Historyczny. - 1974. - T.65. - Zesz.2. - S.247-253).
82 Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. - С.96.
83 Див.: Ричка В.М. «Київ - другий Єрусалим» (з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі). - К., 2005. - 243 с.; Русина О. Київ як sancta civitas у московській ідеології та політичній практиці XIV-XVI ст. // Її ж. Студії з історії Києва та Київської землі. - К., 2005. - С.172-199.
84 РИБ. - Т.6: Памятники древнерусского канонического права. - Ч.1. - Санкт-Петербург, 1880. - Приложения. - №30. - Стб.180.
85 Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1376-1430 / Coll. opera A.Prochaska // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. - T.6. - Krakow, 1882. - №1298. - P.780.
86 Книга хожений: Записки русских путешественников XI-XV вв. / Сост., подгот. текста, пер., вступ. ст. и комм. Н.И.Прокофьева. - Москва, 1984. - С.120.
87 Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9 т. — Т.3. — К., 2001 [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/suspil/sus10.htm
88 Пор.: Древний помяник Киево-Печерской лаврьі (конца XV и начала XVI ст.) / Сообщил С.Т.Голубев // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. — Кн.5. — К., 1892. — Отд.3. -Приложение. — С.1-2.
89 ZDP. — S.120. Ще 10 тис. вояків литовської залоги розташувалися у Смоленську (див.: ПСРЛ. — Т.5. — С.40—41).
90 Навряд чи Велике князівство Литовське мало змогу виставити таке військо для захисту південного кордону. Максимально мобілізувавши сили під час Ґрюнвальдської битви вдалося зібрати не більше 12 тис. Бібліографію питання див.: Кузьмин А.В. Титулованная знать Великого княжества Литовского в «Великой войне» 1409—1411 гг. против Тевтонского ордена // Вялікае княства Літоускае і яго суседзі у XIV—XV ст. — Мінск, 2011. — С.26—75.
Комментариев нет:
Отправить комментарий