Трагічна загроза для українського народу з боку Османської імперії (Туреччини) і її васала — Криму швидко наростала. Для Кримського ханства напади і грабежі України, торгівля українськими бранцями були вигідним промислом у зв’язку з низьким рівнем продуктивності їх кочового господарства. Орда мала великі військові сили, направляла на Україну десятки тисяч військ. Вони були примітивно озброєні (лише луками й шаблями). Однак дисципліновані, надзвичайно рухливі і досвідчені численні кінні загони раптовими швидкими навалами дуже часто перемагали своїх противників.
Уже відзначалось, що М. Глинський із своїми військами, Костянтин Острозький із своїми і литовськими дружинами наносили поразки татарам. На боротьбу з кримчаками не раз виступали магнати з Волині, Київщини, Поділля і розбивали татарські навали. Однак ці окремі епізодичні виступи і перемоги не могли змінити ситуацію, бо через рік-два знову з’являлися розбійницькі татарські зграї. Це вимагало нових підходів. На кордонах з Кримським ханством потрібні були постійні, досвідчені, великі воїнські сили, які так же швидко змогли б реагувати на появу ворогів (у фольклорних творах татар часто називали «людоловами»).
Південна Україна тих часів, розташована на кордоні з Кримським ханством, адміністративно була поділена на 4 повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський. У них, а також у Київському і Житомирському, у середині XVI ст. за підрахунками проф. І. Рибалки (Рибалко І.К. Історія України. — Харків, 1995. — С. 122), нараховувалося близько 17 тис. жителів. Це нечисленне населення в основному зосереджувалося навколо замків, які побудував литовський уряду Києві, Черкасах, Вінниці, Брацлаві, Барі, Хмільнику. У містах тут жили урядовці, служилі люди — старости й підстарости, а також ті, хто відбував військову службу. Великі землевласники—князі, шляхтичі отримували тут землі від уряду, від місцевих властей чи захоплювали пустища шляхом займанщини. А поряд залишалися ніким не зайняті степи з чудовими землями, які ще чекали господаря.
Місцеві селяни, які займалися хліборобством, до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності на користь Великого князя або власника землі були порівняно легкі і кріпосна неволя їм не загрожувала.
Природа Придніпров’я, Брацлавщини, Дніпровського Низу (тоді називалися Дикий степ, Дике поле) відзначалась надзвичайним багатством. Понад річками були великі ліси і гаї, за якими починались незаселені степи, повні звірів: дикі кози, тури, ведмеді, бобри, лисиці, куниці та ін. Дніпро, його притоки, інші річки, що тоді іще були повноводними, кишіли рибою — білуга, севрюга, осетр, сазан, судак, щука, сом, лящ та ін. Тут же селилась величезна кількість водоплаваючих птахів. Ці багатства приваблювали енергійних і підприємливих людей, і вони далеко в степах, повних небезпеки, починають розвивати широку господарську діяльність — полювати, рибалити, займатися землеробством, скотарством. Із прикордонних, а також північних, західних районів України сюди направлялися групи так званих уходників. Вони осідали в гирлах річок, у балках і там промишляли, освоювались, добре вивчали місцевість.
На зиму більша частина уходників верталась до своїх осель, продавала у містах набуте добро, готувалась до промислів наступного року. Але деякі залишались на постійне життя в степу, будуючи собі на островах, у балках і ярах зимовища, хутори, пасіки тощо.
Ця колонізаційна діяльність уходників супроводжувалася військовими сутичками з татарами, які нападали, намагаючись пограбувати їх майно, а самих захопити і продати в неволю. Тому групи уходників ішли в степи озброєними, готовими до зустрічі з ворогом. На відкритих полях стояли землянки із отворами для стрільби: тут ховалися селяни під час несподіваного нападу татар. Будувалися і інші укріплення, огороджені засіченими зверху колодами, — січі. Степові промисли давали великі прибутки, але вимагали витривалості, відваги, завзяття. Уходники мусили бути одночасно воїнами, шо не боялися небезпеки і навіть смерті. Вони засвоїли методи степової партизанської війни, часто від оборони переходили в наступ і все частіше самі нападали на татарських чабанів, купців. Життя поряд з небезпекою, під загрозою щоденної зустрічі з ворогом гартувало вдачу, формувало відважні, уперті, витривалі характери. Вони завжди несли з собою дух свободи і протесту проти соціального і національного гноблення.
Уже в кінці XV ст. їх було так багато, що вони складали окрему соціальну групу, яка мала назву — козаки. Це слово тюркського походження означає вільну, незалежну, озброєну людину. Перша звістка про українських козаків належить до 1489 р. У дипломатичному листуванні між московським і литовським князями говориться про появу у цьому році загонів козаків у низів’ях Дніпра і розгромі ними охорони групи татарських купців та захоплення їх товарів. У 1492 р. кримський хан скаржився великому князю литовському про напад його підлеглих на турецький корабль у гирлі Дніпра, а князь у відповідь обіцяє знайти винних серед козаків. З кожним роком авторитет і популярність козацтва зростають і тому кількість свідчень про них збільшується. Все це говорить про те, що козацтво уже у кінці XV ст. набуло великої сили, для досягнення якої потрібен був значний час. Тобто виникло воно принаймні усередині XV ст., а може, і раніше.
Джерелами, з яких формувалося козацтво, були: місцеве населення півдня України і Подніпров’я, селяни і міщани, що втікали із Західної та Північної України від покріпачення і національно-релігійних утисків. Поряд з цим серед козацтва зустрічаються невеликі групи шляхти і навіть магнатів. Були сини князів Заславських, Корецьких, Ружинських та ін., а також старости окраїнних повітів: Остап Дашкевич, черкаський староста 1514—1535 рр., Предслав Лянцкоронський, староста Хмельницький та ін. Прихильно до козаків ставились київські воєводи Юрій Пац, Дмитро Путятич, черкаський намісник Богдан Глинський, про яких багато схвального пишуть козацькі літописи, називаючи їх «козацькими гетьманами». Слава про них і про козацтво, їх подвиги і успіхи в боротьбі з татарами розходилась по Україні, Литві, Польщі і викликала у багатьох сміливих людей із шляхти бажання взяти участь у козацьких походах і спробувати рицарського щастя. Все це свідчило, як зросла роль козацтва в обороні України від татарської загрози і як високо цінували їх боротьбу виші представники адміністрації земель, які литовський, а пізніше польський уряди не здатні були обороняти.
Козакували групами — «ватагами» на чолі з отаманами, яких обирали на загальних зібраннях. Поряд з уходництвом все більше займалися «добичництвом» — нападами на татар, захопленням їх багатств. Кількість козаків швидко зростає, особливо із середини XVI ст., коли почалося, по суті, масове переселення селянства з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля як форма соціального протесту проти закріпачення, посилення феодальної експлуатації.
Особливу групу становили міські козаки, що складали значну частку населення міст Подніпров’я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, їх тоді називали «непослушними», оскільки вони, займаючись торгівлею та ремісничими промислами, не підпорядковувались магістратам і не виконували повинностей. Кількість козаків-городян зростала за рахунок «покозачення» міщан, переселення їх з міст Західної, Північної України.
На нових землях поступово формувався своєрідний козацький лад. Козаки об’єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на їх радах. Тут же обирали отаманів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Польсько-литовська адміністрація їх майже не контролювала.
Однак уже на початку XVI ст. у середовищі козацтва поступово з’являються бідні і заможні. Козацька біднота (голота) добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків, службою у найманих загонах при замках.
У першій половині XVI ст. козацтво виробляло свою тактику і уміння боротьби з татарами і турками, завдаючи їм все дошкульніших ударів. Уже в середині XVI ст. боротьба з татарами стає основною їх діяльністю, і це рятувало український народ від повного винищення агресорами.
Слід підкреслили велику заслугу українського козацтва у господарському освоєнні причорноморських степів, започаткуванні прогресивного процесу розвитку його виробничих сил. Вони творили новий тип сільськогосподарського виробництва — фермерське господарство. Козацтво поступово перетворилось на важливий фактор боротьби проти соціального і національного гноблення українського народу.
ЗМІЦНЕННЯ КОЗАЦТВА. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ
Протягом другої половини XVI ст. в результаті посилення тяжкого феодального і національно-релігійного гніту на західних і північних землях України значно збільшуються потоки втікачів селян, міщан у Подніпров’я, Побужжя. Поряд з ними сюди йшли бідні і обездолені люди, так звані «гультяї», а також частина дрібної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатів і шляхтичів. Всі вони вливались долав козацтва, збільшуючи і зміцнюючи їх. Козацтво швидко зростало і територіально. Багато козаків жило в селах, хуторах, містечках Чернігівщини, Київщини та інших землях — на «волості» — і називалися «волосними», городовими. А тих, хто втікали далі на південь, у степи задніпровські пороги, називали «низовими», «запорозькими».
Уже в середині XVI ст. відбувається об’єднання козаків під керівництвом найбільш енергійних і талановитих із них у військову організацію. Певну роль у цьому процесі зіграли магнати, шляхтичі та старости і воєводи прикордонних міст. Досить важливе місце у поступовому процесі формування військово-політичної козацької організації належить князю Дмитру Вишневецькому — 50—60 рр. XVI ст. (у народі мав ім’я козак Байда). Він був яскравою історичною фігурою, видатним дипломатом і полководцем, діяльність якого лишила помітний слід в історії боротьби з турками і татарами. Хоч це магнат і великий землевласник, але досить близький до козацьких мас у спільній боротьбі проти турецько-татарської небезпеки.
Як пишуть сучасні дослідники (Див. В. Голобуцький. Запорозьке козацтво. — Київ, 1994. — С. 124), козацтво і до Д. Вишневецького, іше в 30—40 рр. XVI ст., уже формувало свою військову організацію. Д. Вишневецький продовжив і прискорив цей процес. Він збудував на Дніпрі, за порогами, на острові Мала Хортиця у 1556 р. замок (Запорозька Січ), як опорний пункт козацтва у боротьбі з кочівниками. Однак у козаків були і інші укріплення, і вони продовжували боротьбу.
У 1557 р. татари зруйнували замок на Малій Хортиці. Д. Вишневецький розширював боротьбу, шукав союзників для воєн проти «бусурманів». Зрозумівши, шо підтримки від литовського уряду не буде, Д. Вишневецький переходить на службу до московського царя Івана IV (Грозного). Цар щедро його обдарував, виділивши кілька міст, сіл під Москвою та ін. За дорученням царя у 1558 р. він очолює похід на Крим великих сил російських військ й українських козаків, які дійшли до Перекопа, погромивши по дорозі татарські загони. У 1558 р. Московська держава починає Лівонську війну (1558—1583), і цар не має можливості приділити увагу боротьбі з Кримом, її продовжує сам Вишневецький у союзі з донськими козаками і народами Північного Кавказу. Він розгорнув широкі військові дії проти кримського хана, захопив ряд фортець.
У 1561 р. Вишневецький знову підданий литовського князя. У 1563 р. він робить похід на Молдавію, де воює з турками, але попадає до них у полон, і його страчують у Стамбулі. Доля Вишневецького справила велике враження на тогочасне українське суспільство. Про нього складено пісню, яка збереглася в народі на всій території України. В результаті діяльності Д. Вишневецького Запорозька Січ перетворюється на один з найважливіших центрів боротьби із жахливою татарсько-турецькою загрозою Європі.
Слідом за Байдою-Вишневецьким пішов другий ватажок козаків — князь Богдан Ружинський. Багатий магнат з великокнязівської родини Гедиміновичів у спільній з рядовим козацтвом боротьбі проти татарсько-турецької агресії зблизився з кошовим товариством, очолив його в 70-х рр., став любимим в народі, оспіваним в його піснях і думах. Як гетьман низових козаків, він зробив кілька походів на Крим і у 1577 р. загинув біля однієї з татарських фортець в гирлі Дніпра.
Хортицький замок, або «січ», збудований Д. Вишневецьким, послужив зразком наступних «січей». Наприкінці 60-х рр. козаки перенесли Січ на острів Томаківка (60—90 рр. XVI ст.). Після того, як у 1593 р. татари напали і зруйнували Томаківку, запорожці перенесли Січ на острів Базавлук (Чортомлик). Тут вони насипали земляні вали, побудували укріплення із сторожовими баштами. В них біля бійниць вартували козаки, які в разі небезпеки по тривозі піднімали всю Січ. Адміністративно-політичний устрій Запорозької Січі носив відбиток замкнутого лицарського ордену (іноді вживається вираз напіворден).
дивись докладніше: ЗАСНУВАННЯ ХОРТИЦЬКОГО ЗАМКУ Д. ВИШНЕВЕЦЬКИМ - 1552 (або 1553) — 1556 рр., острів Мала Хортиця (нині острів Байда поблизу острова Хортиця на Дніпрі, територія міста Запоріжжя).
Запорозька Січ — це суто військовий табір. Тут були лише козаки, а жінок і дітей туди не пускали. В Січі козаки підпорядковувались лише своїй старшині, яку самі із свого середовища обирали. На Січі існували дві ради (два кола): одна велика, в якій всі козаки мали право брати участь: і друга — мала — з участю лише старшин. Вищою владою на Січі вважалася загальна Велика рада. Цей поділ на велике і мале коло свідчить, що на Січі не було повної рівності у розв’язанні всіх питань. На Січі поступово посилювався поділ на бідних і заможних козаків. На керівні посади обиралися переважно багаті козаки.
Запорозька Січ мала свою територію, яка поступово збільшувалась, пізніше адміністративно ділилась на так звані паланки (райони). До складу Січі входили великі райони Правобережжя і Лівобережжя. Запорозька Січ мала іше назву — Кіш. На Січі знаходився центр військової, адміністративної, судової влади всієї козацької території — Запорожжя. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман. Його обирала Велика Рада. На цій Раді також обиралися генеральні старшини: суддя, писар, обозний, осаул, хорунжий. На Великій Раді їх переобирали і за провини, при потребі, часто судили до смертної кари, і тут же здійснювали вирок. Це свідчило про високу відповідальність керівників перед масами. Козаки судили за звичаєвим правом. Писаних кодексів чи правових збірників у них не було. Цей політичний та адміністративний лад протягом трьох століть існування козацької державності деякою мірою змінювався, але в основних рисах зберігся до останніх років її діяльності.
На розгляд Ради кошовий виносив всі важливі питання життя козацького товариства. Доступ на Січ мав кожний, хто хотів поселитися тут. Однак до Коша кожного приймали індивідуально, і молоді хлопці проходили час випробувань як джури (помічники-слуги) у досвідчених воїнів. Хто не підходив до військової діяльності, того з Січі відсилали. Всі козаки, рядові чи обрані на посади старшин, вважалися рівними (мали однакові права). Жили козаки в куренях, зроблених із хмизу і обмазаних глиною, вкритих від дощу очеретом чи кінськими шкурами. Тими, хто жив в куренях, управляли курінні отамани. Це була нижча ланка командного складу козацтва. Війни, суворе життя виробляли у низових козаків своєрідний аскетичний погляд на життя, зневагу до комфорту і розкоші, повагу до дружби, побратимства, мужності, стійкості, презирство до смерті. Багаторічні походи і війни виробили у козаків значний досвід і високе військове мистецтво. Вони були озброєні самопалами, рушницями, пістолями, шаблями, списами, використовували луки і стріли, мали свою артилерію. У мирний час на Січі вони під керівництвом курінних отаманів щоденно по кілька годин виконували військові вправи та фізичні тренування. Тому влучно стріляли, добре володіли шаблями та ін. Козаки, за словами французького інженера Боплана, шо на поч. XVII ст. служив у польського уряду і багато з ними спілкувався, були всі високого зросту, дотепні і щирі, міцні здоров’ям, витривалі, у боях невтомні, винахідливі, не боялися смерті. Аскетизм запорозького козацтва поєднувався з гарячим патріотизмом і православною ідеологією.
Перші десятиріччя існування Січі виявили і ряд суперечностей: свобода особи і жорстоке переслідування, часто винищення меншості чи окремих груп, що мали свої погляди, більшістю на загальних Радах (це умовно можна назвати «терором маси»), своєвілля і сувора дисципліна, особливо під час походів, аскетизм і розгульність, зокрема після походів, коли вся козацька маса пиячила та ін. Протягом всього свого існування Запорозька Січ мала демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право кожного брати участь у військових радах, виборах старшин, а також володіти землями та ін. Отже, Запорозька Січ — це своєрідна демократична козацька республіка із своєю територією, урядом, фінансами і економікою. Стихійне створення цієї держави на великій частині своєї території було проявом постійного намагання української народності мати свою державність. Військовий її характер диктувався вимогами часу. Польська влада неодноразово намагалася підкорити цю державу, але вона постійно боролась за збереження незалежності.
Основним родом козацьких військ була піхота (пластуни). Часто в похід запорожці вирушали верхи на конях, але до бою ставали як піхотинці: від ворогів відбивалися переважно в окопах і наступали, прикриваючись, по можливості, шанцями. Разом з військом ішов табір, що складався з легких возів. На відкритих місцях при обороні табір прикривав військо і під його заслоном велися воєнні дії. Підчас походів у війську дотримувалась сувора дисципліна. Кошовий отаман, який на Січі в усьому підлягав Раді, на полі бою був необмеженим диктатором, міг карати козаків, часто рубаючи на місці. Запорозька Січ мала чітку військову організацію: козаки в походах ділилися на полки приблизно по 500 чол., кожний на чолі з виборними полковниками. Полки складалися з сотень, якими командували сотники. На чолі всього війська козацького стояв кошовий отаман або гетьман (старший). Офіційно титул гетьмана вперше було визнано за Б. Хмельницьким, хоч взагалі це слово вживалося і раніше, зокрема так іменував себе П. Сагайдачний. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули, артилерією відав обозний.
Січ мала свій флот, що складався з великих парусних човнів — чайок. Цей невеликий корабель (20 м завдовжки) мав швидкість до 15 км на годину і був озброєний трьома-шістьма гарматами. Бойовий екіпаж складався з 50—70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Чайки досить глибоко осідали у воді і здалеку були непомітні. Тому турецький флот, що складався з великих галер, не міг відшукати флотилії, яка відзначалася високими маневровими якостями.
Зростання вільнолюбного незалежного козацтва викликало у польських феодалів побоювання загрози селянсько-козацьких повстань. До того ж походи козаків на татар і турок приносили все більші ускладнення у відносинах Польщі з Туреччиною та Кримським ханством. Щоб уникнути подальших ускладнень, польський уряд вирішує взяти собі на службу частину козаків, дати їм деякі привілеї, і їхніми руками приборкувати решту та використовувати як прикордонну охорону. У 1572 р. за наказом короля Сигізмунда Августа був утворений загін з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадоським, який ними керував і судив за їх звичаями. Козаки вносилися в реєстри (списки) і звідси дістали назву реєстрових. І хоч загін проіснував недовго, але виведення його за наказом короля з-під юрисдикції урядовців означало визнання урядом козацтва окремим військовим станом, що мав своє самоврядування і свій правовий статус.
Зміцнення козацтва, його походи на татар і турок продовжувалися, незважаючи на суворі заборони та розпорядження уряду. В той же час Польща вела війну з Московським царством, і їй були потрібні прикордонні частини козацьких військ, що обороняли б кордони від татар та турок. Тому у 1578 р. уряд включив у реєстрові війська 500 чол., у 1583 р. — 600, у 1590 р. — 1000. Пізніше їх кількість збільшувалась. Вони ділились на полки. Багато реєстровців мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров’ї. Тепер вони уже офіційно були визнані окремим військовим станом. Реєстрове козацтво вважало себе окремою військовою групою на службі у Польської держави, кордони якої вони захищали. Однак реєстровці діяли часто разом з нереєстровими, щонайбільше в організації походів на Крим і Туреччину. Організація реєстрового козацтва значно посилювала все козацтво України, хоч вносила в нього і певні суперечності.
Виділенню козацтва в окремий суспільний стан сприяла і соціально-економічна ситуація, коли польське магнатство і шляхта закріпачували селянство у все нових районах України. Рятуючись від панського ярма, багато селян втікало на Січ, поповнюючи і зміцнюючи її. У кінці XVI ст. козацтво остаточно сформувалось, значно виросло і стало окремим військовим суспільно-політичним станом, що складався з двох тісно пов'язаних між собою частин — узаконеного реєстрового, кількісно невеликого, та масового, вільного запорозького і городового (волосного). Воно продовжувало і в кінці XVI — на поч. XVII ст. протистояти нападам татар та поряд з цим все більше Слід підкреслити, що складними були стосунки козацтва з Московською державою. Вони характеризувалися неоднозначністю, різноманітністю. Маючи однакову релігію, близькість походження, мову, єдність цілей в боротьбі з татарсько-турецькою агресією, вони часто діяли спільно. Однак Московська держава намагалась в XVI ст. приєднати українські землі, а Польща та Литва, відбиваючи її наступ, використовували українських козаків. Тому в кінці XVI — на поч. XVII ст. відносини козацтва і Московії часто характеризувались ворожістю. В той же час у стосунках з донським козацтвом переважало міцне військове побратимство, спільність військових дій проти Криму і Туреччини, взаємовиручка.
Автор: Білоцерківський Василь Якович, професор кафедри історії України Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, доктор історичних наук.
тематичні фільми
РЕЄСТРОВІ, ГОРОДОВІ, НИЗОВІ - Утворення козацтва і його роль в історії України. Поділ козаків на реєстрових, городових, низових. http://youtu.be/GB2PAsRIe-M?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ
УВЕРТЮРА - Ігровий сюжет: репетиція симфонічного оркестру увертюри до опери Лисенка "Тарас Бульба". Під час вимушеної перерви виникає розмова про походження козацтва. Чому воно виникло і хто був першим козаком? http://youtu.be/19cDeASPKDk?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ
ФІЛЬМ 32, 39. Всі фільми: https://www.youtube.com/playlist?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ
Комментариев нет:
Отправить комментарий