Соціальний розвиток. ЛИТОВСЬКА ДОБА

Литовська держава (а до 1470 р. — Литовсько-Руська) була феодальною із своїми особливостями. Феодали відбували військову службу великому князю і за неї отримували у володіння землю, що була власністю великого князя. Земля, яка надавалась якомусь феодалові, могла бути частково передана ним іншому за його службу, а від того — третьому, і так установлювалася васальна ієрархія, що на її вершині стояв господар землі — великий князь.

У другій половині XV ст. ліквідовувались удільні князівства і великий князь Литви перетворився на монарха, не зв’язаного якимись правовими нормами, але фактично був змушений ділити свою владу з дорадчим органом держави Пани-Рада, що складалась із великих магнатів, які разом із визначними боярами становили замкнену соціальну групу. До неї входили члени литовської династії, нащадки давніх українських династій, представники визначних боярських родів. Вони були опорою великого князя, підлягали лише його суду.
Значна частина українських магнатів осіла на Волині, до якої майже не діставали татарсько-турецькі напади. До цієї групи належало близько 20 родів. Це — князі Острозькі, Чорторийські, Вишневецькі, Четвертинські, Сангушки, Корецькі, Ружинські, а також майже 50 боярських сімей: Хребтовичі, Семашки та ін. Значні групи магнатів та бояр мали великі маєтки на Київщині, Чернігівщині та ін.

Основою їх політичної ваги і впливу була велика земельна власність. У військові походи вони, як і литовські магнати, ходили під власними прапорами (корогвами), і їх називали хоруговними панами. В руках литовських і українських магнатів були всі виші і урядові посади.
 Враховуючи це, а також те, що вони складали основну частину великокняжої ради (Пани-Рада), потрібно зазначити, що це була керівна верхівка країни, на яку опирався великий князь і яка разом з ним фактично управляла.

Поряд з нею росла, набирала сили друга соціальна сила — бояри, які поступово перетворювалися на шляхту, військовослужбовий стан. У Великому Литовському князівстві їх володіння землею залежало від військової служби. Якщо боярин не виконував військових обов’язків, князь у нього міг забрати землю. Бояри також зобов’язані були виконувати повинності: брати участь у будівництві замків, мостів, а також платити деякі податки та ін. Боярська соціальна група у XIV—XV ст. не була замкнутою, ідо неї мали можливість входити селяни, міщани та ін.

Доступ до шляхетського стану був обмежений. У XVI ст. кілька документів польського короля і великого литовського князя визначали, що до цієї соціальної групи належали лише «бояри стародавні». На середину XVI ст. майже зникає термін «бояри» і поширюється назва «шляхтич». Головний обов’язок шляхти — військова служба.

Перетворення бояр на шляхту спочатку відбулося у Галичині та на Холмщині, які першими потрапили під владу Польщі. Там у 1434 р. вони дістали повні шляхетські права. У Великому Литовському князівстві розширення прав боярства здійснювалося наданням різних привілеїв у 1387, 1413, 1434 рр. та ін. і повним зрівнянням з польською шляхтою за умовами Люблінської унії.

Українська шляхта формально мала ті самі права, що і польська, але постійно піддавалась дискримінації, майже не допускалась до урядових посад, терпіла релігійні переслідування. Тому вона часто переходила у опозицію до магнатства, вступала у союзи з селянством, козацтвом.

Посилення ролі шляхти у Литовській державі, перетворення її провідну силу суспільства закріпив і юридично оформив кодекс законів, шо дістав назву Литовський статут. В його основу було покладено привілеї, жалувані грамоти, що їх надавали великі князі шляхті, та ін.
Кодекс видавався великим князем у 1529, 1566, 1588 р.р. Це був юридичний документ, яким користувалися у судах України, особливо Правобережної, до XVIII ст.

Перша редакція Статуту перш за все фіксувала ту суму прав і привілеїв, яку здобула собі шляхта: її не можна було карати без судового рішення: за нею закріплювалась земля, яку не можна відібрати без вини, привілеї в торгівлі: шляхтич мав свободу виїзду за кордон та ін. За убивство шляхтича винний платив 100 кіп грошей родині вбитого і стільки ж «вини» великому князю. За убивство путного боярина, тивуна платили 20 кіп, в той же час за вбивство селянина — 10 кіп. Шляхтич, що вдарив шляхтича, платив 12 кіп, але коли б зробив це простий «хлоп» — йому відрубували руку. В наступних редакціях статуту права і привілеї шляхти зростали. Поряд з цим в XVI ст. формується своєрідний «кодекс честі» шляхтича. Все це перетворювало цю соціальну групу (стан) в суспільно-політичну еліту, яка протистояла решті соціальних прошарків суспільства. Віками культивувалось і стало традиційним підкреслено зневажливе ставлення шляхти до простого люду, особливо селянства, тим більше православного українського.

У XIV—XVI ст. феодальне землеволодіння — князівське та боярсько-шляхетське — продовжувало зростати за рахунок дарувань великого князя, захоплення пустошів, общинних земель. Зростали й володіння православної церкви. Великий князь, феодали вели власне господарство, їх орні та інші угіддя оброблялися челяддю та навколишніми залежними селянами.

У другій половині XIV — першій половині XVI ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Частина селян відбувала повинності на користь великих литовських князів. Друга, більша частина, «сиділа» на землях магнатів, шляхти, перебувала під їх юрисдикцією. Його становище значною мірою залежало від правового устрою сіл. Існувало кілька груп сіл, що базували своє життя на основі права руського, волоського, німецького, польського.
У селах руського права діяли норми общинного ладу з круговою порукою у виплаті данини. Основою господарства були дворища, що складалися з 6—10 домів-хат. Господарство вела велика родина. Община наділяла її землею. Кілька дворищ створювали громаду, яка обирала собі старшого тивуна, старця чи отамана. Громада мала свої спільні ліси, пасовища, сіножаті, рибні озера, свою адміністрацію і суд, платила данину великому князю, утримувала церкву і священиків. Кілька громад об’єднувались у волості під проводом старця, якого обирали мужі з усієї цієї території.

Збори волості — віче, або копа — проводили суди (копний суд). Ці села були поширені у Центральній та Південній Україні.
В селах німецького права, що було розповсюджено у Західній Україні у XIV—XV ст., селяни мали власні наділи — лани, платили чинш і мали самоуправління на чолі зі спадковим війтом (солтисом).
Общинне самоуправління сіл з середини XV ст. почало занепадати в міру зростання влади шляхти. Вона почала знищувати його, бо воно обороняло права селян. Шляхтичі призначали своїх чиновників для управління селами, самі проводили суди, накладали на селян нові обов’язки. Так поширювалось шляхетське, або польське право, яке ліквідувало всі традиційні права селян, перетворило їх на кріпосних.

Селяни сплачували натуральну або грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки — «серебщину» (або ж «подимщину») віддавали десятину церкві. Поряд з цим виконували державні повинності: зводили і ремонтували замки або двори великого князя, будували мости, прокладали дороги та ін.

Друга половина XV — перша половина XVI ст. — час зростання потреб на хліб, і феодали розширюють власні господарства, створюють фільварки, де запроваджують панщину. У XV ст. панщина була іще невелика — 14 днів на рік. З часом кількість робочих днів зростає. На початку XVI ст. панщина вже триває 1 день на тиждень, у середині XVI ст. — 2 дні. Окрім цього, селяни виконували іще й додаткові роботи на оранці, жнивах, косовиці, рубанні дров та ін.

Складним було земельне питання. Іще у XV ст. було немало незайнятої землі, і селяни часто її використовували. Однак у першій половині XVI ст. «незайманщини» ставало все менше. Шляхта все більше обмежувала селянське землеволодіння. У середині XVI ст. з цією метою проводиться земельна реформа: було перевірено кількість землі у селян і введено так звану «волоку», що дорівнювала в різних регіонах від 16 до 20 га. Більшість селянських господарств отримували у користування одну волоку. Селяни, осаджені на волоках, повинні були платити певний податок (чинш) натурою і грішми, а крім того, працювати на панщині. Це було викладено у відповідному юридичному документі «Устава на волоки» (1557 р.).
Одночасно із введенням панщини селяни втратили можливість користуватись своїм судом та іншими правами. Тепер їх судив феодал. До того вони не мали права оскаржувати його присуд.
Таким чином, здійснюючи закріпачення, влада позбавила селян перш за все юридичного захисту.

У середині XVI ст. під впливом польського законодавства, що забороняло право селян на власну землю, і литовський правовий збірник «Устава на волоки» у 1557 р. теж юридично не визнав селянської земельної власності. Позбавлення селян власності на землю було найболючішим по них ударом.

Третім обмеженням громадсько-політичних прав селян була заборона переселятися. З кінця XIV ст. селяни ділились на «похожих», що мали право переходу до інших феодалів, і «непохожих», що такого права не мали. Кількість «непохожих» зростала. І в 1565 р. їм заборонили взагалі переселятися без дозволу панів.

Це закріпачення селян відбувалось поетапно, в залежності від місцевих умов. Зокрема, у Карпатських районах, у степових краях, де населення було мало і робочі руки мали велику ціну, пани спочатку мусили давати значні пільги селянам при поселенні на своїх землях, а потім поступово посилювали гніт. У західних районах, де населення було густе, шляхта все жорстокіше експлуатувала закріпачене селянство і його доля ставала все важчою.
Слід зазначити, що у різних районах рівень добробуту селян був різний. В окремих селах кожне господарство мало волоку землі близько 20 га і більше і тут їх добробут був досить високий. Немало селян користувалися різними привілеями: тримати млини, корчми і це давало їм прибутки. Але багато селян мали всього половину або чверть волоки і їх становище було тяжким. Були «загородники», що мали лише хату і город, «комірники», що жили у чужих хатах, та ін.

Таким чином, протягом другої половини XIV — першої половини XVI ст. відбувався занепад селянства, його закріпачення і зростання шляхти за рахунок його експлуатації та пригнічення. У відповідь селяни вели боротьбу. Широкого розвитку набула її пасивна форма — втеча, мандрівки у пошуках кращої долі. Вільні простори Східної України і причорноморські степи давали змогу втекти від пана і започаткувати власне незалежне господарство. Немало галицьких селян переселялися у Карпати і там знаходили можливість для вільного життя. Поряд з цим в окремих районах відбуваються масові збройні повстання селян.
Зокрема великим, масовим було повстання 1490—1492 рр. під проводом селянина Мухи. У ньому взяли участь українські, молдавські селяни Східної Галичини, Буковини, Молдавії. Повсталі нападали на маєтки феодалів, забирали коней, зброю, виганяли або убивали феодалів та ін. Повстання було придушене, а Муху шляхтичі захопили і закатували у в’язниці.
Усі селянські антифеодальні повстання мали стихійний характер, недостатню організованість і згуртованість. Однак ця боротьба мала прогресивне значення, бо стримувала ріст кріпосницького гноблення, навчала селян досвіду і навичкам боротьби.

З кінця XIV — у першій половині XVI ст. досить швидко розвивалися ремесла, зростали міста. Основними центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський. Зокрема, у Києві у XV ст. виробляли ремісничу продукцію кравці, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, пекарі, рибалки та ін. Ремісники об’єднувались у цехи, очолювані старшинами (цехмайстрами). Членами цехів були майстри-власники, на яких працювали підмайстри та учні. На початку XVI ст. цехи виникли у Києві та інших великих містах України. Крім цехового, у містах існували і позацехові ремесла. До позацехових ремісників («партачів») відносилися всі, хто був неспроможний вступити до цехів через брак коштів, а також прибулі із сіл заробітчани.

Розширюються старі міста, виникають нові, набагато збільшується кількість їх населення. В залежності від того, на чиїй землі стояло місто — державній (короля чи великого князя) або приватновласницькій, міста були великокнязівські (королівські) або приватновласницькі. Відповідно населення їх сплачувало податки, виконувало повинності.

Міське населення намагалося уникнути цієї залежності, добитися самоврядування і цим створити кращі умови для розвитку торгівлі і ремісництва. У цьому ж була зацікавлена і держава, прагнучі збільшити прибутки від міст. З цією метою уряди надавали містам так зване німецьке або магдебурзьке право (за зразком німецького міста Магдебурга). Іше галицько-волинські князі у XIV ст. почали надавати такі права окремим містам цієї землі: у XIV ст. — Львову, у XV — Луцьку, Києву і т.д.

Суть магдебурзького права полягала у звільненні населення міст від юрисдикції урядової адміністрації чи влади сусіднього феодала і надання місту самоуправління. Міщани складали свою громаду з власним судом і управою. Управління містом переходило до виборного магістрату. За все це населення міст вносило у державну скарбницю значну суму грошей, звільнялося від більшості натуральних повинностей і обкладалося грошовими податками від торгівлі і промислів. Члени магістрату обиралися з-поміж заможних купців і цехових старшин.
В українських містах магдебурзьке право сприяло посиленню позицій іноземців—німців, поляків та ін. Цьому сприяв уряд, заохочуючи їх переселення. До того ж у статути магдебурзького права в багатьох містах було внесено положення про те, що керівні посади у місті мають посідати лише приналежні до римської церкви. Тому від участі у міських магістратах українці, як прихильники православної церкви, були усунені. Як виняток, лише у Кам’янець-Подільську були створені три національні громади — українська, польська, вірменська з відповідним представництвом у керівництві. У Львові українці були обмежені навіть у розташуванні своїх жител: вони могли жити лише у кварталі Руської вулиці, не мали права торгівлі, вступу до цехів.

З розвитком торгівлі і ремісництва посилюється розшарування міського населення. Виділяється багате купецтво, лихварі, цехові майстри (патриціат). Ця замкнута соціальна група не допускала будь-кого до своїх рядів і цупко тримала владу у своїх руках. Друга група складалася із заможного міщанства, купців і торговців, що володіли невеликими багатствами, а також цехових майстрів. Цей — «середній» соціальний прошарок (бюргерство) був незадоволений всевладдям патриціату, однак завжди займав помірковану позицію.
Третя група — це експлуатована біднота — наймити, підмайстри, позацехові ремісники, обезземельні селяни, що втікали до міст. їх піддавали жорстокій експлуатації, національно-релігійній дискредитації, переслідуванням.

Однак і магдебурзьке право не завжди рятувало міста відтиску і обмежень з боку шляхти. Зокрема, сейм у 1496 р. заборонив міщанам купувати землю і таким чином виключив міста з сільськогосподарського виробництва. Поряд з цим шляхта вела широку торгівлю зерном та ін. сільськогосподарськими товарами, не виплачуючи мита, і торговці розорялись в результаті конкурентної боротьби. Шляхта добивалася через сейм, де міста не були представлені, надзвичайно великих податків на міських жителів, що ускладнювало становище всіх міщан.
Всі ці соціальні суперечності часто створювали соціально-політичне напруження, що іноді переростало у повстання проти соціального і національного пригнічення. Так, у 1536 р. черкаські міщани вигнали з міста старосту, який грабував населення. їх підтримали міщани Канева, і уряд змушений був призначити іншого старосту. У 1541 р. відбулися виступи міщан у Брацлаві та деяких інших містах.

У соціальній структурі українського суспільства у складі Литовської держави певне місце посідала соціальна група православного духовенства. До неї належали священики всіх рангів із своїми сім’ями, люди, що обслуговували церкву, ченці (біле і чорне духовенство). Вони підлягали судові єпископа. Все духовенство було досить численним, бо у всіх селах були церкви, у багатьох із них по дві і більше. Церкви засновували шляхта, міщанство, селяни. Священик отримував від громадян значний масив землі на оплату своєї праці, крім того, різні натуральні данини від віруючих.

Автор: Білоцерківський Василь Якович, професор кафедри історії України Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди, доктор історичних наук.
тематичні фільми

ІСПИТ - Ігровий сюжет: під час іспиту студент розповідає професору про розвиток ремесел і торгівлі, про запровадження у 1356 році Магдебургського права.

З циклу українських документальних фільмів: Невідома Україна. Нариси нашої історії. ФІЛЬМ 33