Історія України-Руси

Микола Аркас
Історія України-Руси
Видання друге, 1912 р.
З друкарні Олександра Ріппера в Кракові

Зміст книжки
Життєпись Миколи Аркаса Передмова до 1. видання
Передмова до 2. видання
Вступ
Період перший — початковий

1. Зовнішня історія Української землі . Давній чоловік. Словяне. Скифи. Сармати. Усякі кочовники. Українські словянські племена.
2. Життя громадське
3. Побут та культурне життя Рід. Городи. Як і з чого жили Словяне. Торговля. Вдача Словян. Віра й звичаї.

Період другий. Самостійно-державний до року 1340

Початок київської держави. Перші князі на Руси. Олег. Ігор. Ольга. Святослав. Володимир Великий. Святослав Володимирович Окаянний. Ярослав Мудрий. Ізяслав Ярославич. Святослав Ярославич. Всеволод Ярославич. Святослав Ізяславич. Володимир Всеволодович Мстислав Володимирович. Ярополк II. Володимирович. Всеволод Ольгович. Ізяслав Мстиславич. Ростислав Мстиславич. Юрий Володимирович Довгорукий. Ізяслав Давидович. Ростислав Мстиславич. Мстислав II. Ізяславич Українські землі в XI.—XII. в.
Турово-Пинська земля, Чернигівщина й Переяславщина. Волинь і Побуже. Червенські городи. Галичина й Угорська Русь. Володарь Ростиславич. Володимирко Володарович. Ярослав Володимирович Осмомисл. Володимир II. Ярославич Угорська Русь .
Степ і Тмутороканське князівство. Роман Мстиславич. Мстислав Мстиславич Удатний. Данило Романович. Татари. Лев І. Данилович Юрий І. Львович. Лев II. Юриєвич, та Андрій Юриєвич. Юрий II. Тройденович Подніпрове у другій половині XIII. і на початку XIV. в.
Життя громадське. Князь і віче. Боярська рада. Княжий двір. Адміністрація. Суд. Військо. Финанси. Церква і духовенство.
Дружина і боярство земське.
Міщанство, Селянство
Побут і культура. Економічне життя і торговля. Гроші. Право. Побут. Христіянстро. Будівництво. Різьбарство. Малярство. Культурна робота київських князів. Культурна робота в инших українських князівствах. Освіта та книжність.

Період третій. Литовсько-польський (1340—1654)

Мендовг. Витень. Гедимин. Ольгерд. Ягайло Вел. кн. Литовський і король Польський. Витовт. Свитригайло. Казимир Ягайлович. Олександер Кази-мирович.
Нові сусіди з полудня. Люблинська унія.
Козаччина. Богдан Ружинський. Іван Підкова. Баторієва реформа. Самійло Зборов-ський. Криштоф Косинський. Северин Наливайко. Григорий Лобода. Самійло Кішка.
Козаччина на початку XVII. ст.
Козацький побут
Гетьман Петро Сагайдачний. Гетьман Олифер Голуб. Гетьман Михайло Дорошенко. Гетьман Грицько Чорний. Тарас Трясило. Гетьмани: Тимохвій Орандарович, Андрій Гаврилович, Іван Петражицький, Кулага. Гетьман Василь Томиленко. Гетьман Павло Бут, або Павлюк. Гетьман Остряниця. Гетьман Гуня.
Україна перед Хмельниччиною
Гетьман Богдан Хмельницький
Жовті води та Корсунь. Під Львовом та Замостям. Битва під Пилявою. Хмельницький у Київі. Зборівська угода. Білоцерківська угода і третя війна. Умова з Москвою. Переяславська Рада. "Статі" Богдана Хмельницького. Хмельницький зі Шведами воюють Польщу. Умова з королем шведським Карлом і з Ракочієм. Юрася Хмельницького обірають наслід-ником Богдана Хмельницького. Смерть Богдана Хмельницького . Суперечки і сварки з полковником Пушкарем. Рада у Гадячі. Поход Ромо-дановського і Трубецького на Україну. Облога Конотопа. Побіда Вигов-ського під Конотопом. Рада у Германівці. Король польський присягає на Гадяцькі пакта. Юрия Хмельницького знов обірають Гетьманом.
Чуднівська умова .
Устрій, побут і культура. Князі. Бояре і земяне. Городи. Кріпости. Села. Духовенство. Устрій в Польщі. Король. Сейм. Конфедерация. Духовні. Судівництво. Військо. Шляхта. Міщане. Селяне.
Петро Могила. Унія і борба за віру. Острожські. Друкарні. Письменство.
Побут і культура за Хмельницького. Старшина. Козаки. Запорожці. Міщане і ремесники. Селяне. Духовенство. Освіта.

Період четвертий. Польсько московський (1663—1687)

Гетьман Павло Тетеря. Гетьман Іван Бруховецький. Гетьман Петро До-рохвієвич Дорошенко. Договір під Бучачом. Самойлович Гетьманом. Дорошенко зрікається булави. Гетьман Демян Многогрішний. Іван Сірко. Гетьман Іван Самойлович. Знова Юрась Хмельниченко. Духовний собор 1685 р.Гетьман Іван Степанович Мазепа
Рада на річці Коломаці в Полтавщині. Мазепа Гетьманом. Права України обмежують. Другий поход у Крим. Гетьман в Москві. Мазепа будує кріпости.
Запорожська згода з Ханом. Заходи Мазепи коло розвою культури. Нехіть до Гетьмана. Петрик. Азівські походи.
Семен Палій .
Походи козаків у Лівонію, Інгрію і Польщу. Другий поход на Волинь. Княгиня Дольська. Мазепа й Меньшиков. Єзуіт Заленський. Орлик. Бунт Булавина. Мотря Кочубеївна. Донос Кочубея. Кочубея та Искру карають на смерть. Карл XII. на Україні. Москалі нищать Батурин. Запорожці передаються на бік Шведів. Зруйновання Чортомлицької Січи. Битва під Полтавою. Утеча. Смерть Мазепи
Гетьман Іван Ільіч Скоропадський
Орлик. Павло Полуботок наказним Гетьманом. Гетьман Данило Апостол. Межигетьманство. Гетьман Кирило Григорович Розумовський. Знову Малоросійська колегія. Кріпацтво.
Гайдамаччина
Послідні часи Січи Запорожської
Кальнишевський. Москалі руйнують Січ .
Чорноморці
Запорожці за Дунаєм. Внутрішнє життя Запорожців за Дунаєм. Гладкий кошовим. Зрада Гладкого.
Внутрішній устрій і культура. Січ і єї устрій. Шляхта. Міщани. Козаки. Посполиті. Духовенство. Запорожжя. Освіта. Київська Академія. Штука.
Україна під Польщею

Період пятий. Росийсько-австрійський

Погляд. Котляревський. Шашкевич. Тарас Шевченко. Кирило-Методієвське Братство. Смерть Шевченка. Література. Указ 1876 року. Товариство імени Шевченка у Львові. Життя на Буковині. Еміграция. Просвіта, Тов. педагогічне і другі товариства у Львові. Письменство і штука. "Січи" і "Соколи". Маніфест 1905 р. Державна Дума.

Образи і рисунки.

• На осібних листках: Портрети: М. Аркаса, Володимира В., Ярослава Мудрого, Короля Данила, Богдана Хмельницького, Івана Котляревського, Тараса Шевченка і Вїзд Хмельницького до Києва.
• В тексті: Скифи, намальовані на Никопольській вазі (два рисунки з першого видання Істориї Аркаса)
• Давнє городище у м. Голтві (нова кліша)
• Городище з князівських часів (нова кліша")
• Веснянка у Словян (з І. вид. Іст.) .
• Похорон Словянського князя (з І. вид. Іст.)
• Олег у Царграді (з образу Т. Ліпіньського)
• Договір Руси з Греками (з образу Т. Ліпіньського)
• Ольга (з образу Т. Ліпіньського)
• Помста’ Ольги (з репродукциї)
• Святослав у Переяславці (з образу Т. Ліпіньського)
• Розмова Святослава з Цимісхієм (з образу Т. Ліпіньського)
• Могила Олега Святославича коло Овруча (з І. вид. Іст.) .
• Хрестять Киян (з І. вид. Іст.)
• Скидають Ідолів (з образу Т. Ліпіньського)
• Князь Володимир у Рогніди (з І. вид. Іст.).
• Борис і Гліб (рисунок Кв.)
• Могила Бориса (з І. видання Істориї)
• Церква Бориса і Гліба (з І. вид. Іст.)
• Утеча Святополка ( „ )
• Боротьба Мстислава з Редедею (з І вид. Іст.)
• Анна Ярослявна, королева французька (з І. вид. Іст.)
• Мармурова домовина князя Ярослава ( „ )
• Кияне визволяють Всеслава (з образу Т. Ліпіньського)
• З’їзд князів у Любчу (з образу Т. Ліпіньського)
• Князь Володимир Мономах (портрет Кв. ]
• Володимира Мономаха стрічають Кияне (з образу Т. Ліпіньського)
• Похорон князя Мономаха (з образу Т. Ліпіньського)
• Андрій Суздальський руйнує Київ (з образу Т. Ліпіньського)
• Стіна в Галицькім замку (з фотографії Заклинського)
• Бояре тягнуть на вогнище Настасию, невінчану жінку князя Ярослава Роман Галицький (портрет Кв...)
• Князь Роман Галицький не приймає королівської корони (перерисовано з І. вид. Іст.)
• Галич (у XVIII. столітті) (зі старого штиху)
• Руїни Галицького замку (з фотографії Заклинського)
• Церква Успіння у Володимирі Волинському (з І. вид. Іст.)
• Орда іде (з І. вид. Іст.)
• Батий під Київом (з І. вид. Іст.)
• Оборона Десятинної церкви (з І. вид. іст.)
• Князю Данилови підносять королівську корону (з І. вид. Іст.)
• Князь Лев І
• Король Данило закладає город Львів (з рисунку Кв. ) .
• Князь Юрий І. Львович (перерисовано з І. вид.)
• Одежа і зброя за часів князівства (два рис. з І. вид. Іст.) .
• Гривна (викопана в руїнах Десятинної церкви) (рисунки з природи)
• Срібний денар Святополка (1015—1018) ( „ „ )
• Срібний Денар Ярослава Мудрого (1019—1054)
• Срібні гроші Володимира Великого
• Лавра Печерська (з І. вид. Іст.)
• Руїни Десятинної церкви (із старого рисунку)
• Золоті ворота (в полов. XVII. віку) (із старого рисунку) .
• Золоті ворота (тепер) (з фотографії)
• Князь Святослав з родиною (перерисовано з мінятури) .
• Шолом Ярослава Всеволодовича (1191—1246) (знайдений 1802 р. в пов. Володимирськім над Клязьмою)
• Софійський Собор в Київі (з І. вид. Іст.)
• Софійський Собор (давно) (із старого рисунку) .
• З Остромирова Евангелия (XI. вік) (факсімілє) .
• Похід Ігоря на Половців (шкіц)
• Красний замок (під ним убито Гедимина)
• Малий замок князів литовських у Луцьку (з фотографії)
• В’їздова вежа в Луцькім замку (тепер) (з фотографії).
• Великий князь литовський Ольгерд (з І. вид. Іст.)
• Київський князь Олександер (Олелько) Володимирович (з І. вид. Іст.) . Вел. князь литовський і польський Ягайло (з польської істориї Хоцішевського) Вел. князь литовський Ягайло велить схопити князя Кийстута (з І. вид. Іст.)
• Вел. князь литовський Витовт (з І. вид. Іст.)
• Руїни замку князів литовських у Бильні
• Вел. князь литовський Свитригайло (з І. вид. Іст.) .
• Король польський Жигмонт Август II. (рисунок Кв... )
• Байда закладає Січ на Хортиці (шкіц Т. Романчука) .
• Острів Хортиця, де була перша Січ запорожська .
• Король Стефан Баторий (із старого портрету)
• Князь Дмитро Вишневецький-Байда (з І. вид. Іст.) .
• Козаки на Чорному морі (образ Іжакевича з "Ниви")
• Криштоф Косинський (з портрету Яна Матейка) .
• Руїни Острожського замку (рисунок з старого штиху).
• Після битви на Волошиці (з образу Т. Яіпінського) .
• Запорожці споряжаються у морський похід (з І. вид. Іст.)
• Засідка Запорожців (з І. вид. Іст.)
• Запорожська хвигура (виглядають, чи не іде ворог) (з І. вид. Іст.)
• Запорожець (з І. вид. Іст.)
• Запорожець (з Еварницького "Запорожье")
• Запорожські військові клейноди (з І. вид. Іст.) .
• Запорожська Січ (у половині XVII. віку) (з І. вид. Іст.)
• Запорожська рада (з І. вид. Іст.)
• Козачий табор (з Еварницького "Запорожьє")
• Ікона Покрови у січовій церкві (з І. вид. Іст.)
• Запорожська чайка (з І. вид. Іст.)
• Запорожський корабель (з І. вид. Іст.)
• Гетьман Петро Сагайдачний (за ним битва з Турком), (портрет Осипа Куриласа)
• Сагайдачний під Москвою (рисунок О. Куриласа)
• Теофан, патріарх єрусалимський (з І. вид. Іст.)
• Переслідування православних (з образу Куриласа) .
• Король польський Володислав IV. (рисунок із старого штиху)
• Адам Кисіль, воєвода київський (з І. вид. Іст.)
• Павлюк розсилає універсали (з образу Я. Струхманчука) .
• Сейм у Варшаві (рисунок Сластьона)
• Полковник Кричевський (із коллєкциї Вячеслава Липинського)
• Хмельницького обірають Гетьманом (з образу Куриласа) .
• Реєстрові пристають до Хмельницького під Жовтими Водами (з образу О. Куриласа)
• Наскок козаків (з І. вид. Іст.)
• Похід Хмельницького з Тугай-Бейом (з образу Коссака)
• Каменець Подільський (з І. вид. Іст.)
• Козаки в польськім таборі під Пилявцями (з образу Т. Романчука)
• Замок у Львові у XVI столітті (із старого штиху)
• Хмельницький приймає послів зо Львова (з образу О. Куриласа) .
• Король польський Ян-Казімир (із старого портрету)
• Запорожський герць (з І. вид. Іст.)
• Смерть полковника Ничая (з образу Т. Романчука)
• Триста козаків на острові під Берестечком (з образу Т. Романчука)
• Стріча Тимошевих останків (з образу Т. Романчука)
• Цар московський Олексій Михайлович (з І вид. Іст.)
• Переяславська рада (з образу Куриласа)
• Полковник Богун (на основі рисунку Стахевича)
• Козацьке військо виступає у похід (рисунок Сластьона) .
• Облога Буші (з образу Я. Струхманчука)
• Церква Богдана Хмельницького у Соботові (колись), (з І. вид. Іст.), . Церква, де лежав похований Богдан Хмельницький (тепер), із коллєкциї Вяч.
• Липинського)
• Богдан Хмельницький (з ритовини Гондиюса)
• Власноручний підпис Богдана Хмельницького
• Смерть Богдана Хмельницького (з образу О. Куриласа) .
• Памятник Богдана Хмельницького у Київі (з І. вид. Іст.) .
• Печатка Богдана Хмельницького з його гербом .
• Гетьман Іван Виговський (з І. вид. Іст.)
• Київський митрополит Дионисій Балабан (з І. вид. Іст.) .
• Гетьман Юрий Зіновьєвич Хмельниченко (з І. вид. Іст.) .
• Смерть Виговського (з образу Т. Романчука)
• Юрий Хмельницький йде в монастир ^з образт О. Куриласа) .
• Петро Могил:і, митрополит київський (з Яблоновского Акад. Мог.) .
• Раіна Могилянка, княгиня Вишневецька (з І. вид Іст.)
• Київська Академія і її студенти (на початку XVIII. віку), (з І. вид. Іст.)
• Руїни Академії могилянської в Київі (із старого штиху)
• Володимирський єпископ Іпатій Потій (з І. вид. Іст.) .
• Біблія острожська 1580 року (верх) (низ)
• Іннокентий Гізель (з Яблоновского "Акад. київ,") .
• Мелетий Смотрицький, охр. полоцький (з Яблоновского "Акад. київ ") .
• Димитрий Туптало (з Яблоновського "Акад. київ.")
• Іоанникий Галятовський, архім. єлецький (з Яблоновського "Акад. київ.")
• Руїни Скиту Манявського (з фотогр. Заклинського)
• Заставка (на 996 сторінці Нового Завіту)
• Початок євангелій від Луки
• Острожська біблія (1581 року: заголовний листок) .
• Гетьман Петро Тетеря (з І. вид. Іст.)
• іосиф Нелюбович-Тукальський (з І. вид. 1ст.)
• Гетьман Іван Мартинович Бруховецький (з І. вид 1ст.) .
• Гетьман Петро Дорошенко (з І. вид. 1ст.)
• Місце, де проживав гетьман Дорошенко (з 1. вид. 1ст.) .
• Злука Дорошенка з Туреччиною (з образу Я. Струхманчука)
• Гетьман Михайло Ханенко (з І. вид. Іст.)
• Могила гетьмана Петра Дорошенка (з І. вид. Іст.) .
• Домовина Гетьмана Дорошенка ( „ ) .
• Гетьман Демьян Многогрішний ( „ ) .
• Многогрішного ведуть на муки (з образу Т. Ліпіньського) .
• Гетьман Іван Самойлович (з І. вид. Іст.)
• Запорожці одписують султанові Мухамедові (з образу Ріпина)
• Король польський Ян III. Собєський (із старого штиху) .
• Памятник кошовому Іванові Сірку (з І. вид. Іст.)
• Митрополит київський Гедеон, князь Святополк Четвертинський (з І. вид. Іст.)
• Гетьман Іван Мазепа (з І. вид. Іст.)
• Марина Мазепина (з портрету в „Ми гейш ІЯагос1о\ует" в Кракові Гетьман Іван Мазепа (з образу О. Куриласа) .
• Самарський Запорожський собор (з І. вид. Іст.) .
• Цар московський Петро І. (з І. вид Іст.)
• Жінка Палія (з "Київської Старини").
• Король Шведський Карл XII. (з І. вид. Іст.) .
• Василь Леонтіевич Кочубей (кліша з І. вид. Іст.) .
• Могила Мотрі Кочубеївни (кліша з І. вид. Іст.) .
• Москалі руйнують Батурин (з образу Т. Ліонського)
• Український полковник часів Мазепи (з І. вид. Іст.) .
• Карл XII. на Дніпрі (з І. вид. Іст.)
• Під Миколаєвом (з рисунку Миколи Аркаса) .
• Будинок Мазепи у Чернигові (з І. вид. Іст.) .
• Церква Вознесення у Переяславі (з І. вид. Іст.) .
• Гетьман Іван Скоропадський (з І. вид. Іст.) .
• Жінка Гетьмана Скоропадського (з І. вид. Іст.).
• Архиепископ веофан Прокопович (з І. вид. Іст.) .
• Наказний Гетьман Павло Полуботок (зі старого портрету)
• Засідання Малоросійської коллегії (з образу Осипа Куриласа) .
• Цар Петро в Полуботка у вязниці (з образу Ріпина)
• Гетьман Данило Апостол (кліша з І. вид. Іст.)
• Гетьман Кирило Розумовський
• Його палата (з І. вид. Іст.)
• Імператориця Катерина II. (з І. вид. Іст.)
• Запорожський полковник Панас Колпак (з І. вид. Іст.)
• Князь Потьомкин Таврійський (з І. вид. Іст.)
• Очаків при кінці XVIII. віку
• Запорожець часів Катерини II. (з І. вид. Іст.)
• Гайдамацький Ватажок Мамай (стародавній малюнок)
• Архимандрит Мельхиседек Яворський (з І. вид. Іст.)
• Запорожець Максим Залізняк (з І. вид. Іст.)
• Гайдамаки виступають в поход (рисунок Сластьони)
• Гайдамаки слухають кобзарської думи (рисунок Сластьони).
• Уманський сотник Іван Гонта (з І. вид. Іст.)
• Жінка сотника Івана Гонти (зі старої гравюри)
• Гурьєв схопляє Гонту та Залізняка (з образу Т. Ліпіньського) .
• Гайдамаки коло монастиря перед походом (з рисунку Сластьони).
• Генерал Кречетніков на Україні оповіщає маніфести (з І. вид. Іст.)
• Остання рада на Запорожжі (з І. вид. Іст.)
• Руйновання Січи (перерисована з кліші в І. виданню)
• Кальнишевського вивозять з України (з образу Т. Ліпіньського) .
• Могила кошового Петра Кальнишевського (з Еварницького "Запорожье") . Клейноди чорноморського війська у Катеринодарі Чорноморець перших часів (з І. вид. Іст.) .
• Чорноморець 1842 року (з І. вид. Іст.)
• Печать війська Чорноморського
• Імператор Микола І. (з І. вид. Іст.)
• Гладкий з старшиною перевозять царя Миколу через Дунай (з І. вид. Іст.) . Чорна Рада (з повісти Куліша, видання іллюстр.) .
• Сїч Наддунайська (рисунок з природи)
• Портрет старого козака (з Еварницького "Запорожье") .
• Козацькі клейноди (з І. вид. Іст.)
• Дніпровий поріг Ненаситець (з Еварницького "Запорожье")
• Епископ Георгій Кониський (з І. вид. Іст.) .
• Генеральний підскарбій Яків Маркович (з І. вид. Іст.) .
• Митрополит Рафаіл Заборовський (з портрету)
• Григорій Полетика (з портрету)
• Церква св. Миколая в Києві (з фотографії)
• Григорий Сковорода (рисунок Кв. )
• Цісарь австрийський Франц Йосиф І. (з фотографії) .
• Імператор Олександер II. (з І. вид. Іст.)
• Памятник Котляревського в Полтаві (з фотографії) .
• Маркіян Шашкевич (з портрету М. Івасюка) .
• П. Куліш (з іллюстрованого видання "Чорної ради") .
• Засідання Кирило-Меоодиєвського братства (з образу Куриласа)
• Шевченко на засланню (з образу О. Куриласа)
• Сьвітлиця Тараса Шевченка (з фотографії) . ,
• Похорон Тараса Шзвченка (з образу О. Куриласа)
• Могила Шевченка коло Канева (з фотографії) .
• Могила Шевченка — з далека (з "Київської Старини") .
• Перша українська трупа М. Кропивницького із І. вид. Іст.) .
• Будинок товариства імени Шевченка у Львові (з фотографії) .
• Проф, Др. Ст. Смаль СТоцький (з фотографії)
• Товариство асекурацийне "Дністер" у Львові (з фотографії) .
• Бурса товариства педагогічного у Львові (з фотографії .
• Товариство "Просвіта" у Львові (з фотографії)
• Юліян Романчук (різьба Терещука)
• Роя ремісничої молодіжи львівського "Сокола" (з фотографії) .
• "Січовики" при вправах на січовім сьвяті (з фотографії) .
• "Січовички" з Печеніжина при вправах (з фотографії)

Карти: Східня Европа перед X століттєм. Українські землі за князів. Східня Европа з початком XIV. століття. Велике князівство литовсько-руське. Україна в XVII. століттю. Лівобережна Україна поділена на полки. Плян Січи. Запо-рожські землі. Теперішна територия українська.
Нові кліші і карти географічні зроблено в заведенню Яблонського в Кракові.

ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ.

Книжка отся не написана ані для слави, ані для чести, а вже найменьше для зарібку, жерелом єї — охота навчити сина, ідо діялося колись на рідній землі. Се бачимо з того примірника, ідо його покійний Микола Аркас дарував свому найменьшому синови „Микосї“. В надписі каже він виразно, що книжку отсю зладив на се, щоб син читав єї, щоб пізнав з ньої минувшину ріднього народа і щоб полюбив його так, як любив батько.

В тих щирих, невибагливих словах міститься не тільки ґенеза книжки, але і єї програм. Хто прочитає їх, повинен знати, чого йому сподіватися від книжки і чого він у ній не повинен шукати.

В тих словах, на мою гадку, криється також секрет того небувалого успіху, який мало перше видання історії Аркаса. Вона написана так, як тільки батько може писати для ріднього сина, ясно, щиро і тепло, з горячою любвою і того, про що пишеться і того, для кого воно написане. А вжеж не радби батько синови неправду говорити — звідти й охота оперти книжку на тім, що дотепер наука про нашу .минувшину довідалася і розслідила.

Книжка, почата 1902 року, росла разом з тим, як ріс син покійного Аркаса. Зразу подавала вона тільки найважнійші події з минувшини України, і подавала їх способом елементарним. Але з кождим роком, а ще красше, з кождим місяцем, треба було поширювати предмет і зміняти форму. Микола Миколаєвич Аркас згодом зібрав у своїй хаті спору бібліотеку історичну (кілька тисяч книжок), читав, слідив і доповнював той короткий начерк історії України, який первісно зладив був для науки сина. Так виросла спора книжка, в якій автор представив, ідо діялося на нашій землі від найдавнійших аж до ни-нішних часів і яку долю переживав за весь той час наш многоміліо-новий народ.

Разом з тим зявилася гадка видрукувати отсей підручник, щоб він послужив не тільки одній людині, але й ширшому загалови. Отже покійний Микола Миколаєвич приладив до друку свою історію, а приладив єї відповідно до умов тодішньої важкої цензури і тодішньою „ярижньою" правописею. Сталося се протягом 1904 року.

Але настав памятний 1905 рік. Повіяло волею і стали розцвитати чарівні квіти великих надій. Наш автор забирається з жаром до дальшої праці. Провірює цілу книгу єще раз, доповнює те, що пропустив був з огляду на давну цензуру і зміняє давну дивовижну, але обо-вязкову правопись на так звану кулішівку. Се забрало йому цілий рік часу так, що йно з кінцем 1906 року книжка була готова до друку в новій редакциї, а 1907 р. передано єї відомому з незвичайної точности й літературної совісности письменникови, покійному Василеви Доманиць-кому. Він то піднявся труду допильнувати друку, коректи і подбати, щоб вона вийшла, як пристало на історію, хотьби навіть тільки популярну, а всеж таки історію великого народа. Доманицький не занедбав справи і його заходом вийшло перше видання „Історії України“ Миколи Аркаса 1908 року в Петербурзі, в друкарні товариства „Общественная Польза“. Кліші до малюнків та карти виготовила фото-цинкографія С. Прокудін-Горского в Петербурзі, а обгортку зладив артист Микола Ткаченко. Видрукованож книжку в 7.000 примірників, з чого 500 на кращім, а 6*500 на звичайнім папері. На кращім коштувала вона 3 рублі, на звичайнім 1 рубель 50 копійок. Ціле видання передано до продажі Українській книгарні в Києві, звідки вона і розійшлася протягом кількох місяців.

Був се нечуваний дотепер успіх, щоб так скоро таке велике число української книжки пішло в народ і як-раз сей успіх а також деякі дуже прихильні рецензиї і єще прихильнійші листи з подяками, якими покійного Миколу Аркаса засипувано, зневолили його подбати сейчас о друге, ще лучше видання. Впевнившися в потребі і в хосенности книжки, хотів він видати єї ще гарнійше і розкішнійше, щоб вона не тільки вчила, але й заохочувала до науки історії ріднього краю. Друге видання доручено томуж Василеви Доманицькому, щоб він повів його як знає найлучше, не зважаючи на ніякі, хотьби як високі кошта. Але тут і почалася траґедия, якої мало котра з книжок дізнала.

Заледви Василь Доманицький розглянувся, що і як робити, за-ледви скликав до Закопаного, де перебував, як недужий на груди, гурток довірених людий, письменників та артистів (В. Липинський, Т. Ліпіньский, Курилас, Хоткевич, Маріяш, Лепкий), щоб з ними обговорити форму й розміри нового видання, заледви забрався до роботи, як ось надійшла сумна вість, що незабутнього автора першої великої популярної історії українського народу не стало між живими. Він помер 13 Березня 1909 року. Заки родина прийшла до себе і заки можна було пригадати їй бажання покійного Миколи Миколаевича, минуло кілька місяців. За той час погіршилося також здоровля Василя Дома-ницького. Як прийшов лист від жінки покійного Аркаса, Ольги Іванівни, він лежав в санаторні Дра Длуского в Закопанім так, що треба було спровадити туди властителя друкарні* А. Ріппера і при ліжку недужого редактора списати контракт.

Друкарня А. Ріппера обовязалася видрукувати друге видання історії з численними новими іллюстрациями, новими мапами й новою окладинкою, з текстом значно зміненим і поширеним. Крім того до книги мав увійти портрет покійного Миколи Аркаса, як автора і 8 портретів найбільших українських мужів, відбитих на осібних листках. Зразу хотів покійний Доманицький містити отсі портрети в трибарвних репродукцнях, але опісля, з огляду на великий видаток, треба було понехати тую гадку і вдоволитися звичайним чорнодруком. Малюнки робили краківські артисти, головно О. Курилас, Т. Ліпіньский, Я. Струхманчук і Т. Романчук. Тих малюнків зладжено коло сто. Заки їх артисти покінчили, а клішарня Яблоньского в Кракові виготовила кліші, минув рік часу. І рисунки і кліші треба було давати до прові-рення недужому Доманицькому, неодно треба було справити, неодно вдруге робити, так, що редакторови отся праця приходила не легко. Він лежав між двома сотнями зденервованих і кашляючих хорих на величезній веранді заведення Драі Длуского в Закопанім і дивлячись на верхівя снігом; покритих Татрів, думав про Україну, про єї історик) та про те, щоб друге видання книжки Миколи Аркаса вийшло як найгарнійше. Одною рукою держав скрипт, або малюнок, а другою термометер. Робота йшла вперед, а горячка піднімалася в гору. Так допильнував він майже всіх малюнків, перейшов цїлу книгу з олівцем в руках, повписував те, що прислав покійний Аркас і те, що сам він, Доманицький, вважав потрібним додати, або змінити і кілька аркушів, а саме до Хмельницького, післав до друку. Першу корректу робив Лепкий в Кракові, другу посилали до Закопаного» а третю знов у Кракові. Звичайна річ, що з посилкою не все йшло гладко. Часом друкарня спізнилася, часом редактор не міг побороти недуги і передержав корректу, з того листи, депеші і весь той заколот, що надокучить навіть здоровому чоловікови, а хорому то вже таки допече до живого.

Можна сказати, іцо кождий аркуш отсьої книги являвся, як результат якогось трагічного зусилля людини, котра рвалася до праці, й до виконання принятого на себе обовязку, а падала в ооротьбі з судьбою. Така боротьба тягнулася кілька місяців. Раз недуга кидала покійним Василем на ложе терпіння, то знова він, силою духа і ве ликою охотою до життя й до праці брав над ньою верх. Аж таки стало на єї. Кашель майже не давав хорому спокою, горячка держалася високо, кровотоки приходили зчаста і Доманицьий мусів виїхати доАрка-шон, уФранциї, недалеко берегів океану. їхав з надією, що верне. Забрав з Особою отсей примірник першого видання історії, на котрім пороблені були усі зміни та перерібки і казав собі посилати другу корректу. Посилка така трівала тепер більше ніж тиждень і видання почало тягнутися так пиняво й тяжко, як тяжко тяглися дні редактора. Аж 10 вересня 1910 року н. ст. зівсім припинилося. І здавалося, що зі смер-тию Василя Доманицького прийшов також кінець другому виданню істориї Аркаса. Не знати було, хто має тепер тим ділом занятися і як його повести до кінця. Аж по кількох місяцях відізвалася д. Ольга Арка-сова, що вона, не зважаючи на дотеперішню трагічну судьбу книги, хоче єї довести до ладу. Але як? Редакторського примірника, того, що забрав Василь Доманицький до Аркашон, не було, корректа, яку вислала друкарня, також не вернула, а з Миколаєва, де мешкає д. Ар-касова до Кракова, де друкувалася книга, дорога далека та ще переділена кордоном. Почалося листування, пішли депеші, а книга ждала. Вкінци треба було зрічися надії; на отсей, наново зредагований Арка-сом і Доманицьким примірник, що остався в Аркашон і вести книгу по*вказівкам устним пок. Доманицького, по заміткам, які він передав у листах та по тім, що він написавшу своїх книжочках про Буковину і про Галичину. Треба було поступати обережно, щоб не відступати від давнього тексту і щоб книжку хоч приблизно видати такою, якою хотіли бачити єї покійні Аркас й Доманицький. Хто мав коли небудь до діла з працею видавничою, той зрозуміє отеє важке й клопотливе завдання третього редактора та не буде йому робив важких замітів, чому не справлено того, або тамтого, чому не змінено одного, або другого місця, чому не написано так, тільки інакше. Тому, бо книга мала всеж таки бути працею Миколи Аркаса під редакциєю Василя Доманицького, а не чиїм иньшим трудом. І як коли передмова має право просити читача о вирозуміння, то передовсім має його передмова до другого видання Історії Миколи Аркаса. Тая історія має вже свою історію а доля єї така важка, як мало котрої книжки. Нехайже об тім тямить шановний читач. Щоб не розминутися з правдою, треба сказати, що деякі аркуші провірював д. Вячеслав Липинський, а деякі прочитував та справляв дб. Микола Левитський з Харкова.

Та не тільки редакция, але й видання отеє було дуже клопо-тливе. Друкарня не дістала скрипту на той час, який условлено в умові, вона держала осібного складача, дорожів папір, три аркуші складу увязнило велику силу черенок і держало їх через кілька місяців, отже друкар домагався за се осібної винагороди. Пішло листування, заграли телеграфічні дроти між Краковом а Миколаєвом, приїхав довірений п, Аркасової і що йно сама д. Аркасова мусіла трудитися до Кракова, щоб условитися з друкарнею. Врна не жалувала ні труду, ні грошин, щоб тільки працю незабутнього мужа видати в новому виданню, вона рада була кождої хвилі побачити отеє видання і клопоталася кождої днини, чому воно не являється з друку.
Нехайже шановні читачі, беручи друге видання Історії Аркаса до рук памятають також про отею історію історії, а хто з них читає не тільки очами, але й душею, той памятатиме, що книжку писав батько для сина, щоб навчити його минувшини ріднього народа і розпалити в нім любов до рідньої землі і до єї долі.

До статті додаються ФАЙЛИ:

• "Історія України-Руси" / Микола Аркас / Видання друге, 1912 р. З друкарні Олександра Ріппера в Кракові
• Листи Василя Доманицького до Миколи Аркаса (1907–1908 роки) / І. Старовойтенко // Український археографічний щорічник. — К., 2006. — Вип. 10/11. — С. 515-592. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.
• Історія України Мик. Аркаса / В'ячеслав Липинський // Літературно-науковий вісник. - Том 43. - 1908 - серпень
• «Історія України-Русі» М.Аркаса у світлі відгуків та рецензій початку ХХ ст. Інна Старовойтенко // Український історичний журнал. – К.: «Дієз продукт», 2009. – Вип. 1, (№484). – 238 с.>

СКАЧАТИ за посиланням: http://www.ex.ua/view/84761556

БИТВА ПІД ЯРОСЛАВОМ - 17 серпня 1245 р.

Турнір між воєводою Воршем та князем Ростиславом під обложеним містом Ярославом
Автор П.А. Васін , 18 серпня 2011

Розгромивши внутрішню опозицію, до 1245 року, Данило Галицький у знаменитій битві під Ярославом 17 серпня 1245 року поставив остаточну крапку у намаганні зовнішніх та внутрішніх ворогів розчленувати та послабити його державу.

Ось як оцінили сучасні українські історики наслідки Ярославської битви 1245 року: «Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою за відновлення Галицько–Волинського князівства, яке зробилося наймогутнішим на Русі, а його повновладним володарем, “властелином”, став Данило Романович. Щоправда, Володимир і Луцьк із більшою частиною Волині Данило передав братові Васильку. Однак цей поділ був суто формальним. Романовичі завжди жили і діяли в злагоді, а молодший брат у всьому слухався старшого. На Русі і в світі Романовичів справедливо вважали співправителями» [Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009. с. 71–72].

Ярославська перемога Данила Галицького у 1245 році вчергове засвідчила, що Велике Галицько–Волинське князівство впродовж 1241–1250 років не мало ніякого зв’язку із Золотою Ордою, не сплачувало їй данини і перебувало у статусі незалежної держави.

БИТВА ПІД ЯРОСЛАВОМ - 17 серпня 1245 р., поблизу міста Ярослав (нині Підкарпатське воєводство, Польща).

Битва відносно добре відома в сучасній Україні, оскільки асоціюється у шкільному варіанті історії України з перемогою українського війська над іноземними загарбниками, а її герої Данило Галицький і Лев Данилович є одними з найпопулярніших вітчизняних історичних персонажів, особливо в Західній Україні (пам’ятники у Львові, Галичі, Володимирі-Волинському). На честь князя названо високу урядову нагороду, знято кінофільм та ще в 1940-х рр., коли Данило асоціювався із «загальноруським» періодом вітчизняної історії, написано роман (автор — О. Югов).

ДІЙОВІ ОСОБИ

Військо Галицько-Волинської Русі: князь галицький Данило Романович (1201— 1264; князь волинський у 1211—1264, галицький у 1238—1264 рр., київський 1240 р., після 1253 р. король Галицько-Волинського королівства, походив із ролу київських Мономаховичів, син Романа Мстиславича, найвидатніший правитель Галичини та Волині, засновник нового європейського королівства, талановитий політик і успішний полководець, вів успішні війни проти інших Рюриковичів, Польщі, Литви, Угорщини, Монгольської імперії, ятвягів тощо); князь волинський Василько Романович (1203—1269; волинський князь у 1231—1269 рр., брат і багаторічний надійний союзник Данила); княжич Лев Данилович (1228—1301; у майбутньому князь галицький і король Русі, під Ярославом, імовірно, командував полком); двірський Андрій (?—?; часто згадується в літописі як один із найкращих полководців Данила); белзький князь Всеволод Олександрович та ін.

Військо супротивників Данила: князь Ростислав Михайлович (1219—1264; з Ольговичів, племінник Данила Галицького по матері, зять Бели IV, у 1230— 1231 рр. новгородський князь, у 1236—1238 рр. галицький князь, багаторічний претендент на галицький княжий стіл, часто посідав і втрачав різноманітні княжі столи на Русі та Балканах); бан Фільній (?—1245; старий досвідчений полководець угорського короля Бели IV, керував багатьма походами угорських військ у Галичину за часів молодості Данила Галицького, особистий ворог князя); сандомирський воєвода Флоріан Войцехович (?—?; воєначальник польського князя Болеслава V Сором’язливого); галицький боярин Володислав Юрійович (? —1245; іноді його ототожнюють з керівником боярської опозиції часів юності Данила Галицького, Володиславом Кормильчичем).

ПЕРЕДУМОВИ ПОДІЇ

На початку 1240-х рр. галицька боярська опозиція знову розпочала відкриті виступи проти князя Данила. Претендентом на галицький княжий стіл виступив племінник князя, Ростислав Михайлович, який заручився підтримкою угорського короля Бели IV та краківського князя Болеслава Сором’язливого. Об’єднане військо Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків улітку 1245 р. взяло Перемишль і почало облогу добре укріпленого Ярослава, залога котрого не змогла самотужки прорвати кільце облоги (Ростислав відбив спробу вилазки і спорудив укріплення навколо міста для облоги). Впевнений у своїй перемозі, юний племінник Данила навіть влаштував під стінами обложеного міста лицарський турнір, де дістав вивих плеча під час двобою. Довідавшись про стан справ, Данило і Василько Романовичі вирушили з Волині до Ярослава, спішно збираючи сили і пославши по допомогу до литовського князя Міндовга та давнього союзника з Польщі — мазовецького князя Конрада (допомога від цих володарів прийшла, але трохи запізно, коли битва вже закінчилася). Виславши вперед авангард під командуванням двірського Андрія, Романовичі швидким маршем пішли до Ярослава. Сили сторін порахувати непросто — битва явно була доволі масштабною за мірками Середньовіччя, у ній брали участь декілька тисяч важкоозброєних дружинників-лицарів з боку Романовичів (Л. Войтович вважає, що Данило взагалі міг виставити в йоле до 3 тис. власних дружинників плюс дружини Василька, белзького князя, а також піші воїни та легкокінні половці, про яких згадує літопис. Загальну мобілізаційну спроможність земель Данила Л. Войтович оцінює ЗО тис. піших і кінних воїнів, але ясно, що лише якась частина з цього числа могла бути присутня під Ярославом), не меншою була кількість подібних же воїнів-професіоналів з боку Ростислава і його союзників. Намагання Данила заручитися підтримкою союзників свідчить, що війська були зіставимими за чисельністю і Данило як розумний полководець хотів звести ризик у вирішальній битві до мінімуму.

ХІД ПОДІЇ

Загроза втрати важливого міста змусила Данила діяти надзвичайно рішуче. Перейшовши Сян і вишикувавши військо в кілька полків, князь розпочав бій навальним наступом. За логікою княжих часів, Данило очолював чоло (центр), Василько — також вельми престижне праве крило, Лев — ліве, авангардом командував Андрій. Його вороги, можливо, мали такий самий розчленований бойовий порядок. У центрі явно стояв Ростислав, бо йому як формальному головнокомандувачеві личило стати лише в одному місці — навпроти ворожого князя, тобто свого дядька, Данила. Зліва — поляки Флоріана Войцеховича, оскільки з ними бився Василько. Праве крило могли становити галицькі бояри- вигнанці або частина угорців. Досвідчений Фільній очолював резерв — засадний полк, сподіваючись, що гарячі русичі швидко виснажаться внаслідок свого нестримного наступу і настане слушний час для вирішального удару. Можливо, дещо темний, але докладний і цікавий опис битви літописцем треба розуміти так: першими в бій вступили авангард Данила на чолі з Андрієм і ворожий центр — гарячий Ростислав Михайлович кинувся на ворога, перейшовши глибокий яр. Сутичка була жорсткою й затятою, Данило кілька разів надсилав своєму полководцеві підкріплення, оскільки Ростислав почав брати над ним гору і частина авангарду відступила до берега Сяну. Тим часом Василько на своєму фланзі зав’язав бій із польськими лицарями, що йшли в бій, грізно співаючи традиційну «Богуродзіцу», і хід бою тут довго залишався неясним. Далі сталася центральна в історії Ярославської битви подія — Данило разом із якоюсь частиною війська, кількома боярами і сином Львом зумів прорватися через ворожий фронт (чи таки здійснив фланговий обхід?) і напасти на ворожий резерв — засадний полк здавна ненависного князеві бана Фільнія. Попри величезний ризик володар Галичини бився на списах з охороною Фільнія, ледь не потрапив до бана в полон, чому завадила атака Льва Даниловича, котрий, захищаючи батька, зламав об міцні обладунки угорського воєначальника свій спис. Повторна кінна атака воїнів і бояр Данила розметала угорський полк, Фільній кинувся тікати і був згодом узятий у полон. Тріумфуючи, Данило розірвав угорський прапор, що призвело до падіння моралі у війську Ростислава, який, можливо на той момент уже прагнув вважати себе переможцем. Втеча племінника не могла заспокоїти князя Данила — неясною залишалася доля бою на фланзі Василька. Проте і там Романовичам пощастило: Василько особисто повів воїнів в атаку, і польські лицарі кинулися тікати. Ворога переслідували половці.

НАСЛІДКИ ПОДІЇ

Результатом битви став остаточний розгром галицької боярської опозиції, зміцнення внутрішнього миру та міжнародного престижу Галицько-Волинського князівства, переорієнтація відносин Данила і Бели IV на стримано-дружні та остаточна втрата Ростиславом Михайловичем шансів претендувати на галицький стіл. Щоправда, це не завадило племіннику Данила Галицького стати самопроголошеним болгарським царем (помер у Белграді 1264 р.).

Автор: Журавльов Денис Володимирович (кандидат історичних наук, доцент Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, автор понад 15 наукових публікацій )

тематичні фільми: ПРО ЗАГИБЕЛЬ РУСЬКОЇ ЗЕМЛІ.
http://youtu.be/fk70cN7iHYI?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ
Завоювання Києва Батиєм. Звернення Данила Галицького до Папи Римського з проханням підняти Європу у Хрестовий похід проти татарської навали. Поразка Київської держави.

З циклу українських документальних фільмів: Невідома Україна. Нариси нашої історії. ФІЛЬМ 23. ВСІ ФІЛЬМИ: https://www.youtube.com/playlist?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ

ОБЛОГА І ВЗЯТТЯ КИЄВА МОНГОЛАМИ

Перед походом хана Батия в Європу, що почався 1240 року взяттям Києва, Батий здійснив лише один загальний військовий похід на північ у 1236–1238 роках, коли підкорив Волзьку Булгарію і ростовсько-суздальські князівства, які на той час мали «державність». Інших «держав» російська офіційна історія в ті часи на території від Смоленська й Новгорода до Волги та від сьогоднішнього Воронежа і Пензи до Костроми та Ярославля не знає, ніколи нам про них не повідомляла.

Монголо-татарська орда насунула на Галицько-Волинське князівство в 1240 році. Справді, був мор по нашій землі. Але земля не спорожніла. Пограбувавши населення, церкви, монастирі, захопивши «ясак», завойовники відійшли у волзькі степи. На місцевих жителів, які залишилися, наклали данину.

З історичних літописів відомо, що князь Данило Галицький навіть їздив у Золоту Орду на поклін. І це було в українській історії. Але ще в тому ж XIII столітті, тобто за життя старого скореного покоління, галицько-волинські князі повстали проти татаро-монголів. Відмовилися підкорятися і платити данину. А в 1320 році великий князь Литовський покінчив із Золотою Ордою на українській землі.

Володимир Білінський ("Країна Моксель, або Московія. Том 1", 2011)

ОБЛОГА І ВЗЯТТЯ КИЄВА МОНГОЛАМИ -  2 вересня — 19 листопада (або 6 г рудня) 1240 р., Київ.

Загибель давньої столиці оплакана руськими літописцями, протягом кількох наступних століть мандрівників вражали руїни київських соборів, що нагадували декому з них руїни Трої. Героїчна оборона Києва знайшла своє відображення в публіцистиці, літературі (роман В. Яна «Батий»), мистецтві часів Російської імперії, СРСР, сучасної Росії та України як символ сили російського (або, відповідно, українського) духу (виявом чого стали картини В. Шаталіна, К. Фадєева, пам’ятний хрест захисникам Києва біля стіни Десятинної церкви, сучасні проекти відбудови самої церкви, жвавий інтерес істориків-реконструкторів тощо).

ДІЙОВІ ОСОБИ

Обороною Києва командував тисяцький (воєвода) Дмитро, щойно призначений намісником давньої столиці з волі князя Данила Галицького (біографія воєводи невідома). Нерідко його безпідставно ототожнюють із боярином Дмитром Єйковичем, котрого призначив намісником Києва у 1243 р. великий князь Володимирський Ярослав Всеволодович.

Монгольські війська очолювали принци-Чингізиди, діти синів Чингісхана: Бату (він же Батий, 1209—1256; здійснював загальне керівництво походом, будучи правителем улусу Джучі, котрий вже за нащадків Бату стане самостійною Золотою Ордою, керував завоюванням Волзької Булгарії, Русі, походом в Угорщину та Хорватію), Орда, Байдар, Кадан, Бучек, Бурі, Гуюк та Мунке, два останні — майбутні великі хани Монгольської імперії, правили відповідно в 1246 —1258 та 1251—1259 рр.). Також двоє з найкращих монгольських полководців доби Чингісхана: Субудай (1176—1248; учасник всіх основних походів монголів, переможець у битві на Калці 1223 р., згодом відіграв головну роль у перемозі у вирішальній битві монголів з військом Угорського королівства на річці Шайо 1241 р.) та Бурундай (або Боролдай, ?—1262; розбив військо Північно-Східної Русі на річці Сіть 1238 р., брав активну участь в угорській кампанії монголів та боях проти Данила Галицького, Польщі та Литви наприкінці 1250-х рр., був намісником найзахіднішої частини улусу Джучі — подніпровських степів).

ПЕРЕДУМОВИ ПОДІЇ

Взяття Києва було важливим епізодом у ході Великого західного походу монголів, котрі, пройшовши широким фронтом по Північно-Східній Русі, серією нападів на міста Південно-Західної Русі розгромили Чернігівське та Переяславське князівства (1239 р.). Імовірно, навесні наступного року Бату відіслав частину військ до Монголії, поповнившись за рахунок половців та поволзьких народів (передусім частини мордовських племен). Наступною жертвою монголів стали землі Данила Галицького. Монголи форсували Дніпро південніше від Києва, після чого воїни Бату спустошили Поросся — основну територію васальних щодо Русі племен чорних клобуків. Для атаки на Київ були зібрані практично всі наявні сили — за різними оцінками, від більш реалістичних 40 до малоймовірних 120 тис. воїнів. Населення Києва, за оцінками сучасних істориків (П. Толочко та ін.), становило 40—50 тис. осіб, з них 5—8 тис. могли тримати в руках зброю. Чисельність дружинників князя Данила Галицького, залишених у місті, та київського боярства навряд чи була великою — можливо, до 1 тис. осіб.

ХІД ПОДІЇ

Хронологія подій спірна. Ще 1238 р. Мунке здійснив розвідку, запропонувавши місту піддатися монголам, але тодішній київський князь, учасник битви на Калці і майбутній мученик за віру, Михайло Всеволодович убив монгольських послів і втік до Угорщини. Імовірно, у вересні 1240 р. до Києва прорвався монгольський корпус, що блокував підходи до міста, поки Субудай та інші полководці громили укріплені лінії Поросся. Справжня облога почалася з підходом до Києва основних сил Бату (можливо, в листопаді 1240 р.). Літописи неоднозначно оцінюють, скільки тривала активна фаза облоги й штурму — в будь-якому разі, основний удар монголів було спрямовано на південні, гак звані Лядські ворота (район нинішнього майдану Незалежності), де каменемети зрештою пробили верх стіни. Основною надією киян був знаменитий Ярославів вал — стіни, що сягали 12 метрів заввишки і 20 завширшки, а також рови та надовби перед валом. Укріплення в центрі Києва (давнє «місто Володимира») були не такими потужними, до того ж вони, напевне, були частково розібрані в попередні часи. Зважаючи на малу кількість важкоозброєної дружини, основну масу захисників становили незахищені обладунками ополченці, озброєні списами, сокирами, булавами, луками (під час розкопок Києва і міст Поросся знайдено величезну кількість руських і монгольських стріл), рідше мечами та шаблями. Монголи традиційно мали велику кількість легкої кінноти-лучників, але разом із тим у війську були й загони важкоозброєних дружинників-нукерів. Ключову роль у штурмі міст часто відігравали важкі катапульти («пороки» в літописі), які споруджували перед штурмом, а також набрані в знищених раніше містах і селах полонені — «облоговий натовп» (монг, «хашар»), котрий ішов у перших лавах штурмувальників і зазнавав величезних втрат.

Почався штурм, котрий тривав як мінімум два дні (за іншою версією, 19 листопада монголи взяли «місто Ярослава», а 6 грудня остаточно заволоділи центром княжого Києва, «містом Володимира»). Про відчайдушний опір киян свідчать і літописи, і результати розкопок — бій тривав не лише на стінах, а й на вулицях та в будинках. Останнім місцем спротиву киян стали барикади в частині «міста Володимира» біля Десятинної церкви (була зруйнована чи то через велику кількість тих, хто намагався врятуватися на хорах церкви, чи то через обстріл з каменеметів), а також, можливо, інші кам’яні храми (наприклад, собор Святої Софії, Трьохсвятительська церква тощо).

НАСЛІДКИ ПОДІЇ

Переважна частина оборонців та мешканців Києва загинула (це підтверджують моторошні археологічні знахідки братських могил тисяч киян, виявлені ще в XIX ст.), в полон було взято пораненого Дмитра (помилуваний), та, можливо, частину ремісників. 1245 р. місто стояло в руїнах (папський посланець Д. де Плано Карпіні згадує про 200 вцілілих будинків). Падіння Києва, який згодом остаточно втратив своє значення символу єдності Русі після переїзду митрополита Максима 1299 р. до Володимира, стало трагічним символом початку нової, вкрай неоднозначної для Південно-Західної Русі доби залежності від Монгольської імперії. Втрати монголів невідомі, можливо, значні — кілька тисяч осіб, але вони все ж не завадили Бату продовжити успішний для монголів похід проти Галицько- Волинської Русі, Угорщини та Польщі.

Автор: Журавльов Денис Володимирович (кандидат історичних наук, доцент Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, автор понад 15 наукових публікацій )

тематичні фільми:  ПРО ЗАГИБЕЛЬ РУСЬКОЇ ЗЕМЛІ
http://youtu.be/fk70cN7iHYI?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ
Завоювання Києва Батиєм. Звернення Данила Галицького до Папи Римського з проханням підняти Європу у Хрестовий похід проти татарської навали. Поразка Київської держави.

ще за темою:

1. БИТВА НА КАЛЦІ https://plus.google.com/101359823800096303363/posts/QNnZjGzawca 
2. Володимир Білінський:  "Країна Моксель, або Московія. Том 1", Видавництво імені Олени Теліги, 2011. Скачати: http://www.ex.ua/662164993982

Этого нет в учебниках истории России. Летописи - подделка?

Так уж сложилось, что главным лицом, поставившим стратегическую задачу «написания и упорядочения» истории Империи, а заодно и осуществившим это мероприятие, стала Императрица Екатерина II.

Именно Екатерина II, европейски образованный человек, приехав в Российскую Империю и со временем получив доступ к архивным первоисточникам, пришла в ужас, обратив внимание, что вся история государства держится на словесной былинной мифологии и не имеет доказательной логики. История державы опиралась на лживые изыскания Ивана Грозного и находилась в хаосе бездоказательности и взаимоисключающих противоречий.
Разве можно было считать серьезным утверждение Московских Рюриковичей, что Киевская Русь принадлежит Московии на том основании, что Московский князь вышел из Киевской династии Рюриковичей. К тому времени в Европе была не одна династия, представители которой были одной веры, правили в разных странах, однако не посягали только на этом основании на чужие страны.

И тогда Императрица усердно принялась за дело. Не стоит думать, что Екатерина II из-за простого бескорыстия принялась «писать и упорядочивать» российскую историю. Все проделывалось не без величайшего умысла. Ведь в том длинном ряду московских, а позже российских, Князей, Царей и Императоров должна была занять одно из почетнейших мест и сама Екатерина II. И чем величественнее и благороднее оказывался тот ряд, тем величественнее в нем смотрелась она — принцесса германская.

Она мысли не допускала, что в царском роду может оказаться среди татаро-монгольской рядовой знати. Это был кошмар! Такого, для европейски образованного человека того времени, даже во сне нельзя было допускать.

И Екатерина II 4 декабря 1783 года своим Указом повелела создать «Комиссию для составления записок(!) о древней истории, преимущественно России» под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова».^[55]

Вот как Указ исполнен на практике.
«… назначить… до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древних русских летописей и иноземных писателей по известному (Екатерине II. — В.Б.) довольно своеобразному плану. Эти ученые составляют «собрание»; но их избирает Шувалов, предпочитая при выборе «прилежность и точность остроумию», и представляет императрице. Между членами этого собрания должно быть три или четыре человека, не обремененных другими должностями или достаточно досужих, чтобы трудиться над этим поручаемым им делом, получая за этот труд особое вознаграждение. Собрание будет состоять под высочайшим покровительством. «Начальствующий» над ним распределяет труд между членами, наблюдает за успешным его течением, исправляет ошибки, собирает всех членов по своему усмотрению и представляет императрице труды собрания, которые с ее дозволения печатаются в вольной типографии на счет Кабинета…Этот начальствующий не то директор миллеровского исторического департамента, не то председатель ученого исторического общества».^[56]

Итак, «начальствующим» по «сочинению Российской истории» по велению Екатерины II стал Герард Фридрих Миллер, в лице, так называемого «миллеровского исторического департамента», так как сам академик в 1783 году ушел в мир иной. Но именно Миллер Г.Ф. оказал решающее влияние на «сочиняемую российскую историю».

Послушаем профессора В.О.Ключевского:

«Неудачный опыт (первых царей из династии Романовых. — В.Б.) не погасил мысли составить русскую историю посредством особого правительственного учреждения. Перенесемся в другую эпоху, к первым годам царствования… Елизаветы (дочь Петра I, была на престоле с 1741 по 1761 год. — В.Б.). При Академии наук усердно трудился над русской историей приезжий ученый Герард Фридрих Миллер (проживал в России с 1725 года; приглашен Петром I; с 1731 года член Петербургской Академии Наук, профессор истории. — В.Б.). Он почти 10 лет ездил по городам Сибири, разбирая тамошние архивы (и изымая нужные материалы. — В.Б.), проехал более 30 тысяч верст и в 1743 г. привез в Петербург необъятную массу… документов. Через год он предложил учредить при Академии наук «Исторический департамент для сочинения истории и географии Российской Империи» с особой должностью историографа во главе и с двумя при нем адьюнктами…Но предложение Миллера не было принято Академией (и Императрицей. — В.Б.)».^[57]

Как видим, предложение профессора Миллера «о составлении русской истории посредством особого правительственного учреждения» было принято лишь Екатериной II.

Прошу обратить внимание читателя, — господин Миллер искал «исторические материалы» в Заволжье и в Сибири, то есть, он изымал материалы, касающиеся татаро-монгольского прошлого Московии (1238–1598 годы).

Материалы архивов европейской части Империи приказал свезти в Московию еще Петр I. Надобно отметить, что и он пытался написать «Историю Российского государства», для чего и пригласил Г.Ф. Миллера из Германии.

Однако Миллер в те годы еще не был готов писать историю Империи, а ученый — великий украинец Феофан Прокопович — попросту уклонился от писания мифологии. Он, закончивший Киевскую Могилянскую Академию, владел настоящими знаниями.

«Петр, особенно к концу царствования, очень интересовался прошлым своего отечества, заботился о собирании и сохранении исторических памятников, говорил ученому Феофану Прокоповичу: «Когда же мы увидим полную историю России?», неоднократно заказывал написать общедоступное (а вернее сказать, «великорусское») руководство по русской истории».^[58]

Кто же мог входить в «Комиссию по составлению русской истории посредством особого правительственного учреждения»?

Вот кто был особенно приближен и пользовался великим доверием Екатерины II.

1. Шувалов Андрей Петрович (1744–1789) — граф, сын фельдмаршала Шувалова П.И. С 1783 года начальствующий над «комиссией для составления записок о древней истории, преимущественно России». С 1787 г. член Совета при Императрице, сенатор.
2. Болтин Иван Никитич (1735–1792) — историк, государственный деятель, генерал-майор. Особо агрессивно ополчался на критиков официальной мифологии Российской Империи, как-то: Леклерка, князя Щербатова и др.
3. Паллас Петр Симон (1741–1811) — член Петербургской Академии Наук с 1767 г. Учился в Германии, Голландии, Великобритании. В 1768–1774 гг. возглавлял экспедицию Академии наук, прошедшую от Нижнего Поволжья до Забайкалья. В дальнейшем, до 1793 года, работал в Академии.
4. Мусин-Пушкин Алексей Иванович (1744–1817) — граф. Государственный деятель, историк, член Российской Академии Наук с 1789 г. «Великий собиратель» раритетов старины. Постоянно жил в Санкт-Петербурге, все старинные рукописи им «найденные» — сгорели в Москве.
5. Храповицкий Александр Васильевич (1749–1801) — государственный деятель, писатель. В1782-1793 годы Статс-секретарь Императрицы Екатерины II.
6. Бантыш-Каменский Николай Николаевич (1737–1814) — Государственный деятель, историк, археограф, управляющий Московским архивом Коллегии иностранных дел (1783–1814).

Вне всякого сомнения, эти российские деятели, и ряд других, приняли активное участие в «сочинении» «Истории Российского государства». Несомненно, ими «составленные записки», отредактированные графом Шуваловым А.П., ложились на стол Екатерины II для окончательной корректировки. И свершилось! В 1792 году «Екатерининская история» увидела свет! С тех пор вносить что-либо иное в повествовательный каркас истории Российской Империи категорически воспрещалось.

Обрати, читатель, внимание, как пристально вглядывается Екатерина II в XIII век. Это неспроста. Тринадцатый век является ключевым в понимании сути Московии, а позже — Российского государства.

Будучи по тем временам отлично образованной и всесторонне развитой, Екатерина II понимала, где не стыкуется история Империи. Читая старинные летописания Киевской Руси, она видела, что европейцу сразу же бросалось в глаза — бездоказательное и нагловатое перенесение права наследия от Великого Киевского Княжества на «Моксель» или — Суздальскую землю, а впоследствии произвольное переложение этого «права» на Московию.
Для европейски образованного человека подобное — нонсенс! В свое время и Англия высказывала претензию на Францию. Однако к концу XVIII века английское посягательство на французский престол превратилось то ли в европейскую шутку, то ли в фарс. И Екатерина II об этом знала. Она понимала, если подобный разрыв даже ей бросается в глаза, то впоследствии серьезные европейские исследователи, попросту, отвергнут голословные утверждения московитов об их «наследственном праве» на историю и землю Киевской Руси. Ведь на части земли Киевской Руси даже во времена Екатерины II проживал самобытный, все еще неподвластный Российской Империи народ.

Знать, именно тот период истории великороссов (вторая половина XII–XIII век) подлежали коренному укреплению. История последующего периода требовала «обычной доработки».
Действовала Императрица очень хитро и умно. Она не стала трогать историю Киевской Руси, что представляло опасность. История Киевской Руси к тому времени была зафиксирована не только в летописях, хранящихся в архивах Екатерины II, но и в летописях Литовских, Польских, Шведских, Венгерских, Греческих, Тюркских, Арабских и т. д.

«Залешанские» же княжества, то есть будущая Московия, вначале создавались вне связи с европейской культурой и вне контактов с народами, которые к концу XII и в первой половине XIII века могли зафиксировать ее конкретизированную историю.

Российская Империя сделала все возможное, дабы народы Поволжья и Сибири то ли уничтожить, то ли орусачить и принудительно загнать в христианство. А Волжская Булгария — сожжена, ее медресе и мечети разрушены до основания, все культурные ценности и летописи похищены и вывезены в Московию. Как все это происходило, мы увидим ниже.
Однако даже при этом положении снаряжались одна за другой экспедиции в Поволжье и Сибирь, чтобы полностью изъять «не потребные для Империи» источники. То есть, все, что мы сегодня знаем о происхождении Суздальских княжеств и Московии, нам «сочинили» и преподнесли «платные сотрудники» Империи — поденщики Екатерины II и их последователи. Все они «сочиняли преимущественно историю России» только по «Екатерининским источникам». После чего была введена жестокая церковная и государственная цензура.
Екатерина II к концу XVIII века сконцентрировала у себя все старинные литературные и исторические первоисточники, имевшиеся в монастырях, церквах, учебных заведениях и у частных лиц. Все они побывали в руках у Императрицы. К тому же она постоянно пополняла библиотеку и музеи, архивы и хранилища лучшей европейской литературой, как художественной, так и исторической. Ее представители постоянно рыскали по Европе в поисках антиквариата и старинных первоисточников. Денег на подобные ценности Екатерина II не жалела.

Екатерина II имела в своем распоряжении все древнейшие шедевры Киевской славянской письменности, в том числе ценное сочинение легендарного Нестора «Повесть временных лет».
Вполне возможно, шедевр мог называться по-другому, да и в текст, дошедший к нам, могли быть внесены существенные изменения. Здесь сомневаться не стоит, иначе он бы дошел до нас в оригинале.

А то, что оригинал существовал и был в руках Екатерины II, засвидетельствовал лично А.В.Храповицкий.

«Принялись за Российскую Историю; говорили со мной о Нестере. Я: nous l`avons vu en original».^[73]

Последнее предложение данной цитаты переводится с французского языка следующим образом: «Я (А.В. Храповицкий. — В.Б.): Мы его видели в оригинале». (!!!)
Были у Екатерины II в руках и другие, не дошедшие до нашего времени оригиналы первоисточников. В частности, была у нее на руках «Книга степенная царского родословия», написанная духовником Ивана Грозного — Афанасием, по инициативе Митрополита Макария.
Но отчего-то и «шедевр Ивана Грозного» не устраивал Екатерину II, хотя он уже «обосновал» «прямую наследственность московских Рюриковичей от Византийских Императоров». То есть, уже московские князья и российские цари стали в наследственный ряд Византийских Кесарей.
Казалось бы, чего еще требовать?

Мы знаем — Екатерина II была немкой, то есть человеком трудолюбивым и пунктуальным. Немцы пустопорожним делом никогда не занимались. И попусту тратить время на «сочинение» Российской истории без надобности она бы не стала. Тем более, что ее со всех сторон поджимали серьезные события. Видимо, что-то в «Повести временных лет» и в «Книге степенной царского родословия» принципиально не устраивало Екатерину II.
Убедимся, что и «Книга степенная…» была у Императрицы.

«Два раза призыван был для разговора о Российской Истории. Довольны, что нашли в Степенной Книге имя опекуна Короля Шведского Вольдемара I»^[74]

Итак, зачем же Екатерине II понадобилось заново составлять родословную «Российских Великих Князей» и писать «Историю Российскую»? У нее были древние оригиналы на руках, и не составляло большого труда сохранить сии шедевры для потомства. Зачем было сочинять «новые списки»?

Но в том и состоял секрет, что до нашего времени дошли только «сочинения» — «летописные своды» и навсегда, после Екатерины II, исчезли оригиналы древности. А дошедшие до нас «летописные своды» были найдены или при жизни Екатерины II, или после ее смерти.
Весь секрет состоял в том, что к гениальному произведению Нестора «подцеплялись» «местные летописцы» то ли Южной, то ли «Северной Руси», дабы придавать им достоверность.

Вот что по этому поводу писал Н.М.Карамзин.

«Я искал древнейших списков (уж он знает, что искать! — В.Б.): самые лучшие Нестора и продолжателей его суть харатейные, Пушкинский и Троицкий, XIV и XV века. Достойны также замечания Ипатьевский, Хлебниковский, Кенигсбергский, Ростовский, Воскресенский, Львовский, Архивский…
 
Я (Н.М.Карамзин. — В.Б.) говорю здесь о главных, лучших, по крайней мере известнейших списках: их находится, может быть, около тысячи в России, сверх многих сокращений, писаных обыкновенно в четверть листа. Екатерина Великая, страстно любя нашу Историю, первая (обратите внимание! — В.Б.)указала печатать летописи. Издержали немало денег, но не сделали нужнейшего: исправного ученого свода летописей. Какая нужда печатать одно в двадцати книгах?…

В каждом из них есть нечто особенное и действительно историческое, внесенное, как надобно думать, современниками, или по их запискам…»^[75]

Умной и далеко мыслящей была Екатерина II, да очень уж много вокруг нее и после нее было глупцов. Куда не совались, везде следили!

В том и состоял секрет Императрицы, дабы ни в коем случае не фиксировать первоисточники. В этом состоял замысел: соединить в «летописных сводах», то есть в народном повествовании, Киевскую Русь и Московию. Так в «Ипатьевском своде» вослед «Повести временных лет» идет Киевская летопись за 1119–1200 годы, далее Галицко-Волынская летопись, излагающая события с 1201 по 1292 годы. Только в этой летописи упоминается год «основания Московы». А «Лаврентьевский летописный свод» вослед за «Повестью временных лет» содержит описание «летописцев Южнорусских, а затем «Владимиро-Суздальской Руси».
И такая, оказывается, в древности была!^[76]

Замысел Екатерины II великолепен: издаются десятки «летописных сводов», которые впоследствии «находятся», где народные гении сами «переносят» «право наследия» от великого Нестора, древнего Киева и Галицко-Волынского княжества на «Владимиро-Суздальскую Русь». А уж кто и как сочинял «Северорусские летописцы», ведомо только Екатерине II и графу Андрею Петровичу Шувалову.

Вот так работала «Комиссия по составлению записок о древней Истории, преимущественно России». И в 1792 году, в Санкт-Петербурге, появился плод ее работы, так называемый «Львовский свод», под авторством «Летописца Русскаго». Как видим, авторство «Комиссии» и лично Екатерины II из «скромности» упущено.

Все последующие «летописные своды» были «найдены» то ли Екатерининскими «подельниками», то ли лицами очень уж заинтересованными в их появлении, и всего лишь уточняли «северорусские летописцы».

Имперские историки и по сей день «стесняются» признать «летописный свод», изданный в 1792 году в Санкт-Петербурге, Екатерининским. А напрасно. Этому есть очень интересное доказательство. Статс-секретарь строго по дням года фиксировал основные деяния своей повелительницы. Так вот, первое упоминание о «занятии» Императрицы «Русской Историей» приходится на 31 июля 1787 года, а последний день — на 29 декабря 1791 года. Я уже приводил слова, когда «подчивали Митрополита». И после этого дня Екатерининские «занятия историей» — как обрезало!

«Славлением» Екатерина II и Митрополит, во время рождественского поста, отметили окончание «великих дел».

А вот запись о первом дне появления «записок» графа А.П.Шувалова: «31 июля 1786 года. Отыскал бумаги… тут есть записки Г. Андрея Петровича Шувалова».^[77]

И в 1792 году появился державно отредактированный «Летописный свод государства Российского» в пяти томах. Но прямо, как в анекдоте, был он сочинен — «Летописцем Русским».

А дальше пошло-поехало. Остальное, как говорят, было делом техники и усердия.
Все «вновь найденные» летописные своды прошли жесточайшую цензуру. Необходимо уяснить — Екатерина II в вопросе издания литературы, особенно церковной и исторической, была до предела жесткой.

Послушаем русских людей, подтвердивших эти слова:

«Вошелъ съ почтой послъ Пушкина. Сказывали, что Елагинъ дивится, откуда собранъ родословникъ древнихъ Князей Россiйскихъ, и многое у себя въ Исторiи поправилъ…
Здъсь говорится о родословiи Великихъ Князей, составленномъ Государынею».^[80]

Запись сделана 4 мая 1793 года, то есть после издания Екатерининского Летописного свода в 1792 году.

А чтобы уважаемый читатель не сомневался, я привожу еще одну выдержку из книги статс-секретаря.

«25 июля (1787 год). Приказано написать в Москву (указ Императрицы), чтоб запретить продажу всех книг, до святости касающихся, кои не в Синодальной типографии печатаны».^[81]

А так, как в Российской Истории, множество ее деятелей возведены Русской Православной церковью в сан святых, сразу становится понятным, что сия литература подпадала под двойную цензуру — государственную и церковную. И эта цензура, существовала, вплоть до большевистской.

Послушай, уважаемый читатель, подтверждение этим словам:
«Ваше преосвященство (Митрополит Платон. — В.Б.)…Нужно притом, да и с полицейскими нашими учреждениями сходственно, чтобы книги из его, Новикова, и прочих вольных типографий выходили не инако, как по надлежащей цензуре, а как из них многия простираются до закона и дел духовных, то Ваше преосвященство не оставьте определить одного или двух из особ духовных, ученых и посвещенных, кои бы вместе с светскими, для означенной цензуры назначенными, все подобные им книги испытывали и не допускали, чтобы тут вкрасться могли расколы, колобродства и всякие нелепыя толкования, о коих нет сомнения, что они не новыя, но старыя, от праздности и невежества возобновленныя».^[82]

Здесь приводится официальный приказ Императрицы, посланный Митрополиту Платону в Троице-Сергиеву лавру. Не будем забывать, что он, сподвижник Екатерины II, провел при дворе Императрицы десять лет, и получил сан Митрополита из рук Екатерины II, наивысший, по тем временам, сан Православной Русской церкви. Именно, будучи при дворе, Платон впервые в Империи написал, под надзором Екатерины II, книгу «Церковная Российская История».

Так Императрица Екатерина II и Митрополит Платон, «упорядочили» навсегда Русскую Церковную и Государственную Историю, возведя ложь под государственную защиту. Но и на этом не закончилось подавление всего живого в Империи.

16 сентября 1796 года был объявлен указ Екатерины II о запрещении «вольных типографий» и о введении более жесткой цензуры. В нем говорилось:

«Частными людьми заведенные типографии в рассуждении злоупотреблений…упразднить…Никакие книги, сочиняемые или переводимые в государстве нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из ценсур, учреждаемых в столицах наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам государственным и благонравию противного не находится».

При этом в каждом отдельном случае устанавливалась тройная цензура — она состояла из одной духовной и двух светских особ».^[83]

Если кто-либо из читателей думает, что все эти «Летописные своды», «найденные» после смерти Екатерины II, были плодами свободомыслия или научного осмысления прошлого, то он сильно ошибается. То были чисто «государственные и проимперские» писания.
Но и это — не главное. Имея первоисточники, любой заинтересовавшийся, обратившись к ним, мог истину установить сам.

Однако русский истеблишмент проделал величайший фокус — потерял первоисточники, они испарились. Сии деяния проделаны так грубо и откровенно не чисто, что вызывают вполне обоснованное недоверие ко всем «русским сказателям истории».

«Летописные своды» тысячами заполонили российскую историческую науку, а единичные исторические первоисточники исчезли бесследно. И нас заставляют верить этому фокусу и этой лжи.

автор: Владимир Белинский

более подробно читайте: Страна Моксель или открытие Великороссии | глава 3 / Видавництво імені Олени Теліги - 2014
и смотрите видео:

БИТВА НА КАЛЦІ

Головним завданням походу війська хана Батия до сучасної Центральної Європи 1240 року було повернення до «держави предків» (держави Чингісхана) тюркських племен, башкирів і половців, які мешкали у ті часи на землях від Карпат до Адріатики. Значно посилена половцями, що відкочували після битви на Кальці (1223 року), Угорська держава на 1240 рік була однією із найсильніших католицьких держав Європи.
Володимир Білінський ("Україна — Русь", 2013)

БИТВА НА КАЛЦІ - Дата і місце події спірні. Найпоширеніша сьогодні версія — 31 травня 1223 p., ще три дні тривала облога монголами табору київського князя. Місце — притоки річки Кальміус (можливо, річки Кальчик, Калець тощо) або, за іншою версією, береги річки Каратиш (Володарський район Донецької області).

Калка добре запам’яталася руським літописцям, що заклали традицію її сприйняття як трагічного апофеозу розбрату руських князів, результатом якого стала поразка в переддень монгольського нашестя. У такому ж ключі битва змальована у вітчизняній науково-популярній і навчальній літературі як радянських, так і сучасних часів, а також у літературі художній, як класичній (романи В. Яна), так і сучасній (твори В. ГІоротникова). Як і ще деякі вітчизняні поразки, подія с популярною серед фантастів, що пишуть у жанрі «альтернативної історії» (твори О. Миронова, В. Свержина та ін.). На гіпотетичному місці битви (заповідник Кам’яна Могила) встановлено пам’ятний хрест і споруджено каплицю. Щороку українські козацькі організації влаштовують тут свої фестивалі. Подія відображена в билинах.

ДІЙОВІ ОСОБИ

Монголи: нойон (воєначальник, князь) Джебе (прізвисько, монг. «Стріла», власне ім’я — Джиргоадай, 1181—1224 або 1225; талановитий монгольський полководець, переможець чжурчженів, каракитаїв та хорезмійців); багатур (монг. почесний титул) Субудай (1176—1248; один із найталановитіших монгольських полководців усіх часів, виграв 65 битв).
Русь і половці: великий князь київський Мстислав Романович Старий (?—1223; правив у Києві з 1214 p., походив зі смоленської гілки Мономаховичів, двоюрідний брат і союзник Мстислава Удатного); князь чернігівський Мстислав Святославич (?—1223; правив у Чернігові з 1216 p., з Ольговичів); Мстислав Мстиславович Удатний (?—1228; з Мономаховичів, у 1210-—1225 pp. новгородський князь, у 1221—1227 pp. князь галицький, енергійний і загалом успішний полководець, 1221 р. розгромив угорців, міцно посівши княжий стіл у Галичі й віддавши доньку за Данила Галицького). Власними дружинами командували також: Данило Романович (1201—1264; у майбутньому князь галицький, тоді ж князь волинський, молодий і хоробрий воєначальник, велике майбутнє котрого як політика і полководця ще було попереду); Михайло Всеволодович (князь переяславський у 1206—1224 pp., новгородський у 1224, 1229 pp., чернігівський у 1224—1226, 1243—1246 pp., галицький у 1235— 1236 pp., великий князь київський у 1238—1239, 1241—1246 pp., страчений за наказом Бату в Сараї, проголошений Російською православною церквою святим); також понад десяток князів, досвідчені воєводи Ярун, Семен Олуйович, Василько Гаврилович, Юрій Домажирич та Держикрай Володиславич. Половцями керували хани Котян Сутоєвич (?—1240; тесть Мстислава Удатного, 1240 p., тікаючи від монголів, переселився з 40 тис. половців до Угорщини, де був невдовзі убитий угорськими феодалами) та Бастий (?—?).

ПЕРЕДУМОВИ ПОДІЇ

1220 р. у ході завоювання Чингісханом Хорезму розпочався похід Джебе та Субудая — далекий стратегічний рейд з метою глибокої розвідки. 1222 р. монгольські полководці розгромили грузинські війська, аланів та половців, змусивши останніх розпочати переговори про союз із Руссю. Котян попросив допомоги у свого зятя Мстислава Удатного, і той разом із великим київським князем Мстиславом ініціював велику княжу коаліцію. У квітні 1223 р. русько- половецьке військо зібралося біля Хортиці на правому березі Дніпра. Тут у ході переговорів руські князі вбили монгольських послів, зробивши війну неминучою. У 20-х числах травня передові загони Мстислава Удатного перейшли Дніпро і знищили невеликий монгольський авангард тисячника Гемябега, котрого стратили половці, союзні Русі, а 23 травня Мстислав Удатний переконав решту князів почати рішучий наступ углиб лівобережних степів, який тривав ще 8 днів.

Сили сторін обчислити непросто: фразу джерел про два тумени кінноти (підрозділи по 10 тис. воїнів кожен) у складі монгольського війська беруть зазвичай за основу під час підрахунку чисельності монголів (які, звісно, зазнавали втрат у ході кількарічного рейду, проте поповнювали свої лави за рахунок підкорених кочових племен та донських бродників). Цифри щодо чисельності русько-половецького війська взагалі коливаються від фантастичних 80 до більш імовірних 30 тисяч.

ХІД ПОДІЇ

31 травня 1223 р. русько-половецька армія вийшла на річку Калка, де відбувся запеклий авангардний бій. Передові полки Мстислава Удатного переправилися через річку і почали наступ, причому в авангарді йшли волинці Данила та Мстислава Німого, а також половці воєводи Яруна. Галицький князь не узгодив своїх дій із чернігівськими й київськими князями. Половці, котрі, ймовірно, виступали в ролі прикриття основних сил союзників, не встояли і почали тікати, і галицько-волинський корпус, що виконував роль авангарду союзного війська, почав самотужки відбивати атаки монголів — молодий Данило хоробро бився в перших лавах, діставши поранення в груди (родича врятував луцький князь Мстислав Німий). На допомогу йому прийшли чернігівці та сіверяни, серед яких особливо відзначився курський князь Олег Святославич. Проте Джебе та Субудаю вдалося переламати хід запеклої битви на свою користь, зрештою змусивши галицько-волинський та чернігово-сіверський корпуси тікати. Київський князь Мстислав Романович зі своїми турово-пінськими васалами просто не встиг вступити в бій, швидко укріпивши табір «у кам’янистому місці» на березі Калки. Монголи залишили частину війська стерегти Мстислава, розпочавши кількаденне переслідування відступаючих руських полків, наслідком чого став їхній розгром (врятувалася частина чернігово-сіверців і помітна кількість волинців і галичан, причому Мстислав Удатний, можливо, ускладнив своїм союзникам і без того непросте завдання щодо порятунку, знищивши за собою човни на Дніпрі). Доля киян і турово-пінців виявилася найтрагічнішою. Після триденної облоги їхнього табору вони стали жертвою обману з боку монголів та ватажка бродників Плоскині, котрий цілував хрест, аби запевнити русичів у тому, що монголи нададуть їм можливість виходу з табору. Результатом стала різанина воїнів і бояр і страта князів...

НАСЛІДКИ ПОДІЇ

Втрати руського війська були величезні — двоє з трьох фактичних головнокомандувачів (Мстислав Київський разом із двома турово-пінськими князями був страчений монголами, Мстислав Чернігівський з сином Василем і ще 4 князями загинули під час втечі), всього полягло 11—12 князів, десятки тисяч воїнів. Втрати монголів невідомі, але, зрозуміло, значно менші. Після своєї грандіозної перемоги Джебе і Субудай спробували підкорити Волзьку Булгарію, де зазнали єдиної відчутної в ході свого трирічного рейду поразки, повернувшись із рештою війська до Чингісхана. Для Русі Калка стала грізним попередженням, яке не було почуте — княжі чвари тривали, виснажуючи і без того помітно підірвані битвою ресурси князівств Південно-Західної Русі. Натомість зросла роль Північно-Східної Русі, князі котрої не брали участі в кампанії 1223 p., і Галичини, для якої найбільшим щастям став порятунок у битві її майбутнього короля Данила.

Автор: Журавльов Денис Володимирович (кандидат історичних наук, доцент Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, автор понад 15 наукових публікацій )

ТЕМАТИЧНИЙ ФІЛЬМ:  ПРО ЗАГИБЕЛЬ РУСЬКОЇ ЗЕМЛІ.
http://youtu.be/fk70cN7iHYI?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ
Завоювання Києва Батиєм. Звернення Данила Галицького до Папи Римського з проханням підняти Європу у Хрестовий похід проти татарської навали. Поразка Київської держави.

ЩЕ ЗА ТЕМОЮ:  Володимир Білінський:  Україна — Русь, Історичне дослідження, Видавництво імені Олени Теліги, 2013
http://www.ex.ua/662164993982

ЗАСНУВАННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1199 р., Галич (сьогодні територія села Крилос неподалік міста Галич Івано- Франківської області).

Іпатіївський літопис містить цілий невеликий панегірик Роману, збереглася пам’ять про грізного об’єднувача Галичини і Волині і в фольклорі (він згаданий у гуцульських веснянках як архетип могутнього правителя). З іменем князя пов’язують прислів’я «Не погнітивши бджіл, не їстимеш меду», «Романе, Романе! Погано живеш — Литвою ореш». На сюжет, пов’язаний із відкиданням Романом королівської корони від папи римського, існує відома балада О. Толстого «Роман Галицький» і картина М. Неврева. Як об’єднувач Русі-України, князь Роман вшанований у сучасних українських підручниках і популярній літературі.

ДІЙОВІ ОСОБИ

Роман Мстиславич (1150—1205; великий князь київський у 1204—1205 рр., князь новгородський у 1168—1170 рр., володимир-волинський у 1170—1187, 1188— 1205 рр., галицький у 1188, 1199—1205 рр., з династії Рюриковичів, гілка київських Мономаховичів). Здібний політик і досвідчений воєначальник, борець за об’єднання Русі.

ПЕРЕДУМОВИ ПОДІЇ

Галичина виділилася в окреме князівство ще наприкінці XI ст., набувши особливого розквіту за князювання Володимира Володаревича та Ярослава Осмомисла (XII ст.). 1199 р. помер останній представник місцевих Рюриковичів (так званої гілки Ростиславичів) — Володимир Ярославич (син великого Ярослава Осмомисла). Двоє його незаконних синів не могли претендувати на владу, проте факт одруження одного з них, Василька, з донькою волинського князя Романа Мстиславича, давав останньому певний ілюзорний зв’язок із попередньою династією галицьких володарів. Багата на поклади солі Галичина була перехрестям торговельних шляхів, являючи собою ласий шматок як для будь- якого руського князя, так і для Угорщини та польських князів. Тому було вкрай важливо, хто перший висуне претензії на галицький стіл і заручиться підтримкою могутнього і непокірного галицького боярства, а також міщан.

ХІД ПОДІЇ

Одразу після смерті Володимира Ярославича Роман із волинською дружиною й союзниками-поляками з’явився в Галичині, вимагаючи визнати його князем. Увійшовши до Галича, князь розправився зі своїми політичними опонентами (зокрема, з могутнього боярського роду Кормильчичів, частина яких була позбавлена земель і вигнана з Галичини). Дані про Романові репресії проти бояр містять як руські літописи, так і польські джерела. Пройшовши урочисту церемонію вокняжіння (очевидно, в кафедральному Успенському соборі Галича), Роман Мстиславич прийняв титул великого князя галицького, кинувши тим самим виклик князям київським і володимирським, і одружився з донькою візантійського імператора Ісаака II Ангела Анною-Оленою (літописи навіть звуть Романа «самодержцем», «царем Русі»). Наступні 6 років князь провів у війнах, захищаючи свою нову державу (провів низку успішних походів проти половців, ятвягів, з перемінним успіхом воював за Київ зі своїм давнім ворогом — Рюриком Ростиславичем і чернігівськими Ольговичами, неодноразово ставив Київ у залежність від своєї влади), переговорах (хоча відома оповідь В. Татищева і згодом М. Карамзіна про папське посольство до Романа, який відмовився прийняти католицтво в обмін на королівську корону і папську допомогу, ймовірно, пізніша вигадка), боротьбі з боярською опозицією з опорою на дрібне служиле боярство і мешканців міст.

НАСЛІДКИ ПОДІЇ

У результаті бурхливої діяльності Романа Мстиславича були створені передумови для нового об’єднання всіх південно-західних земель колишньої Київської Русі в нове політичне ціле. Проте суб’єктивний чинник не вперше втрутився у згаданий процес — 1205 р. Роман здійснив похід до Польщі, раптово розірвавши союз із краківським князем Лешком Білим (ймовірно, мав місце новий союз Романа — з імператором Священної Римської імперії Філіппом IV Швабським, сином Барбаросси, як вважає Л. Войтович). Взявши кілька міст, Роман на чолі невеликого авангарду потрапив у засідку і загинув у бою 19 червня 1205 р. неподалік міста Завихост на Віслі, залишивши двох малих синів — Данила і Василька, котрим згодом доведеться відбудовувати майже з нуля батькову державу.

Автор: Журавльов Денис Володимирович (кандидат історичних наук, доцент Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, автор понад 15 наукових публікацій)

ЩЕ ЗА ТЕМОЮ:

Володимир Білінський: Галицько–Волинська доба Русі | Україна — Русь, Історичне дослідження, Видавництво імені Олени Теліги, 2013  https://drive.google.com/file/d/0BzgcSjE5IXoWaFd6T2NSQU1fYnM/view?usp=sharing

 

С 1199 года вся территория современной Хмельницкой области вошла в Галицко-Волынское княжество. По древним киевским летописям в IX–XI веках на Подольской земле упоминается 12 городов и городищ, среди них такие, как Изяслав, Полонное, Тихомль и другие. Но уже в последующие два века (XII–XIII) на земле Подольской зафиксировано более 70 поселений и городищ. Как видим, наши предки не сидели, сложа руки, а усиленно и целенаправленно трудились, осваивая родные просторы. У них не было ни времени, ни желания совершать «переток» в Московию. Монголо-татарское нашествие свалилось на Галицко-Волынское княжество в 1240 году.

Действительно, прошел мор по нашей земле. Но и только! Земля не опустела. Пограбив население, церкви, монастыри, захватив «ясак», завоеватели удалились в Волжские степи. На оставшихся в живых местных жителей наложили дань.

Из исторических летописей известно, что князь Данило Галицкий даже ездил в Золотую Орду на поклон. И это было в украинской истории.

Но еще в том же XIII веке, то есть при жизни старого покоренного поколения, Галицко-Волынские князья восстали против татаро-монголов. Отказались подчиняться и платить дань. А в 1320 году Великий Князь Литовский покончил с Золотой Ордой на украинской земле.

С 1323 Холмский и Львовский княжеские столы занимал правнук Данила Галицкого - князь Дмитрий, который в 1340 году (вместе со своим сыном - Даниила Холмского) выгнал из Львова польского короля Казимира III и его войско. Казимир III военным путем, после смерти князя Дмитрия в 1349 году, захватил Львов и Галичину, мотивируя свою агрессию наследственными правами. Поэтому и писал в письме к Патриарху, что все «руськие князья умерли», а земля «досталась мне в наследство». Врал Казимир III, потому праправнук Даниила Даниил Холмский имел полное право занять отцовский княжеский стол.

До наших дней сохранилось письмо Великого князя Юрия II (Болеслава), который был сыном правнучки Даниила Галицкого - Марии и польского князя Тройдена. То есть, брат Марии был для Юрия II (Болеслава) Тройденовича - дядей.

Автор: Володимир Білінський

ТЕМАТИЧНІ ФІЛЬМИ

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО - Міста Галич і Волинь на Подністров'ї. Князі Володимирко, Осьмомисл, Роман Мстиславович та його сини Василь і Данило. Сутички з татаро-монголами. Боротьба за об'єднання руських земель. http://youtu.be/73FlUbDaEKQ?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ

З циклу українських документальних фільмів: Невідома Україна. Нариси нашої історії. ФІЛЬМ 21.  ВСІ ФІЛЬМИ: https://www.youtube.com/playlist?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ

НАПИСАННЯ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»

Дата і місце події спірні, ймовірно — 1185 р., іноді фігурують гіпотези про 1186— 1187 рр. (але не пізніше, якщо не браги до уваги версію про підробку; сам рукопис датований XVI ст., перше видання 1800 р.); варіанти місця — міста Новгород- Сіверський, Київ тощо.

«Слово» сотні разів перекладалося мовами різних народів світу. Десятки постів, письменників, художників, скульпторів, композиторів і музикантів світового значення черпали натхнення в його рядках (чого варті лише імена Т. Шевченка, І. Франка, В. Жуковського, К. Бальмонта, А. Майкова, Є. Євтушенка, М. Заболоцького, Я. Купали, Ю. Тувіма, Р. М. Рільке, В. Набокова, О. Бородіна, В. Васнецова, В. Сєрова, М. Реріха, І. Білібіна та ін.). У СРСР було створено цілу науку, яка займалася вивченням пам’ятки, святкувалися річниці її появи, їй присвячено тисячі наукових, науково-популярних, художніх праць. «Слово» широко відоме і в сучасній Україні.

ДІЙОВІ ОСОБИ

Авторство «Слова» є дотепер нерозгаданим ребусом для істориків, філологів, аматорів XIX—XXI ст., котрі запропонували десятки імен потенційних авторів поеми. Серед найцікавіших, на нашу думку, є версія про авторство самого Ігоря Святославича (1151—1202; з Ольговичів, новгород-сіверський князь у 1180-— 1198 рр., чернігівський у 1198—1202 рр.), його дружини Єфросинії Ярославни (? —?; донька галицького князя Ярослава Осмомисла), сина Володимира Ігоревича (1170 — після 1211; путивльський князь до 1198 р., новгород-сіверський у 1198— 1206 рр., галицький у 1206—1208, 1210—1211 рр.), шуряка Володимира Ярославича (1151—1199; нелюбий син могутнього батька, вигнанець, згодом галицький князь у 1187—1188, 1189—1199 рр., брат Єфросинії Ярославни, останній Ростиславич на галицькому княжому столі), київського боярина Петра Бориславича (?—?; за Б. Рибаковим — ще й автор «Київського літопису»), великого київського князя Святослава Всеволодовича (бл. 1123—1194; з Ольговичів, у 1164—1180 рр. чернігівський князь, був київським князем у 1174, 1176—1181, 1181—1194 рр., успішно боровся з половцями) чи навіть його доньки — Болеслави (?—?; дружина Володимира Ярославича Галицького), котрогось із інших Ольговичів чи Мономаховичів, невідомого народного співця (чи навіть двох), невідомого вцілілого дружинника князя Ігоря та ін. Проте звертання «братіє» до князів у тексті, так само як і язичницький компонент «Слова», часто виключає з кола потенційних «авторів» представників духівництва і «третього стану» Русі. Л. Гумільов вважав «Слово» твором XIII ст. Окремо слід розглядати гіпотезу, виниклу ще в XIX ст. (М. Каченовський, Л. Леже, у XX ст. — А. Мазон, О. Зимін, К. Трост, Е. Кінан) щодо розгляду «Слова» як підробки XVIII ст. Ця точка зору сьогодні є в цілому маргінальною і більшістю авторів не визнається, хоча спровоковані нею дискусії стали вельми корисними для дослідження цієї пам’ятки.

ПЕРЕДУМОВИ ПОДІЇ

Загалом Ольговичі, і зокрема Ігор Святославич (за деякими даними, його мати була з половецького княжого роду), вели дуже гнучку політику щодо Степу та своїх суперників-Мономаховичів, часто вступаючи в союзи то з першими, то з другими. У 1180-х рр. Ігор Святославич кілька разів брав участь у походах на половців у складі княжих коаліцій, і як мінімум один раз (1180 р.) брав участь у княжій усобиці пліч-о-пліч зі своїм майбутнім переможцем, ханом Дніпродонецького об’єднання половців Кончаком. По суті, руський похід квітня — травня 1185 р. став епізодом у своєрідних відносинах Русі та Степу, позначених як військовими конфліктами, так і приреченістю на співіснування. Безпосередньою метою Ігоря було підвищення свого авторитету серед родичів та взяття здобичі, для чого прекрасно годився невеликий переможний похід проти хана Кончака, вже один раз серйозно розбитого в березні 1185 р. на річці Хорол об’єднаним руським військом. Похід відбувся в проміжку між 23 квітня — 12 травня (коли Ігоря було розбито і взято в полон з іще трьома руськими дрібними князями). Князь зумів утекти з полону і помиритися з Кончаком, одруживши сина з донькою хана. По гарячих слідах цієї загалом неординарної для Русі події (великі поразки від степовиків у цей час уже стали рідкістю) було створено «Слово».

ХІД ПОДІЇ

«Слово» є шедевром середньовічного руського та європейського епосу, містить велику кількість цінної інформації про світобачення руської освіченої людини кінця XII ст. Мета твору — заклик до єднання нащадків Рюрика. Ймовірно, воно було створене для виконання перед княжим зібранням з музичним супроводом (хоча існує версія про суто писемний характер твору). Композиційно твір складається з таких частин: заспів, оповідання про Ігорів похід, плача за загиблими і полоненими та оповідання про прихід половців на Русь, «золоте слово» князя Святослава Всеволодовича, плач Ярославни, історія втечі Ігоря з полону і його приїзду до Києва. Попри свій невеликий обсяг, твір має складну поетичну символіку, багато язичницьких мотивів і сюжетів, історичних даних, злободенних політичних моментів, кілька шедевральних ліричних фрагментів тощо.

НАСЛІДКИ ПОДІЇ

Імовірно, «Слово» є частиною цілого втраченого світу давньоруської епічної поезії — так званої «світської», «княжої» літератури. Очевидні впливи твору на пізніші епоси (наприклад, «Задонщину» XV ст.), важко переоцінити значення твору для становлення сучасної української та російської літератури XIX—XX ст. Власне політичні наслідки твору як заклику до єднання Русі перед зовнішньою загрозою невеликі — для половців цей тріумф став по суті останнім помітним успіхом у боротьбі з Руссю, на яку чекав прихід монголів.

Автор: Журавльов Денис Володимирович (кандидат історичних наук, доцент Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, автор понад 15 наукових публікацій)

ТЕМАТИЧНІ ФІЛЬМИ

ШЛЯХИ РОЗХОДЯТЬСЯ (роздроблення Київської Русі)  - Князівська роздрібненість у XII-XIII століттях. Перерозподіл земель. Боротьба за київський престол. Найбільш відомі особистості: Ізяслав Михайлович, Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський.  http://youtu.be/h4WueBc2w6k?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ

З циклу українських документальних фільмів: Невідома Україна. Нариси нашої історії. ФІЛЬМ 21.  ВСІ ФІЛЬМИ: https://www.youtube.com/playlist?list=PLAjgr0RsRtOwadeU55jDPSUQPBP4ImPpJ